У щоденнику Джона Фаулза я надибав тираду, в якій він висловив своє ставлення до війни: „Проблема страху; що далі, то більше я переконаний, що не пішов би воювати, якби почалася війна. Її жахлива жорстокість. Переконаний: я справжній боягуз. Можу ризикувати з власної волі, але загинути під колесами воєнної машини чи за холодним наказом генерала — даруйте… Не сумніваюся, що принесу людству більше користі живим, ніж мертвим. Мучеництво — нехай, але не участь у бійні“.
Із 1939 року Фаулз навчався в Бедфорд скул — у школі, про яку говорили, що в ній виховують кадри для державної служби. Після її закінчення (оскільки йшла війна) він поступив до училища, де готували офіцерів військово-морського флоту. Пройшовши основний вишкіл, новоспечений офіцер (у вісімнадцять років) був направлений інструктором у табір для підготовки десантно-диверсійних загонів. Як зазначає Чарльз Дрейзін, автор передмови до першого тому щоденників, це призначення не викликало у Фаулза жодних негативних емоцій, під кінець відбування воїнської повинності він настільки зжився з воєнною службою, що став замислюватися, чи не зв’язати йому життя із воєнно-морськими військами, відмовившись від Оксфорда. І лише знайомство з якимсь сером Айзеком Футом, либонь, чоловіком доволі авторитетним, допомогло визначитися майбутньому письменнику в його виборі, позаяк сер Айзек сказав, що лише дурень на місці Фаулза вибрав би військову кар’єру. Фаулз не вважав себе дурнем і не був ним, відтак і прислухався до доради. Проте, як справедливо можемо судити, на ту пору не був достатньо розумним (толерантніше — зрілим), щоб дати раду тій дилемі самотужки. Отож, воювати Фаулзу (брати безпосередню участь у бойових діях) не випало, однак і на печі він не відлежувався, цебто мав змогу на особистому досвіді скласти уявлення і про військо, і про війну. Тільки ж пережитий досвід і досвід переосмислений не є тотожними, а на ту пору Фаулз іще не виробив інструментарію, потрібного для осмислення, не накопичив для цього оперативних потужностей. Одначе ревізію свого світогляду розпочав дуже швидко: вже у перший рік перебування в Оксфорді самосвідомість Фаулза настільки зросла, що це привело до бунту проти всіх основ та підвалин, які він раніше захищав. Безперечно, змінилися його погляди і на все те, що було пов’язане з військовими та війною.
„Жахлива брехня про величність бою, коли війну зображають як полігон, де людину перевіряють на міцність. Хоробрість, гра зі смертю, після чого юнак стає мужчиною. Коли війну стануть оцінювати без прикрас?“ — записав Фаулз ці рядки 1955 року, а через кілька літ (1961) його пацифізм зайняв максимально крайню позицію: „Військовий розум не придатний до розвитку; солдатам узагалі не притаманне людське“.
Цікаво, як би на цю тезу відреагував Черчілль, котрий, як пам’ятаємо, також мав військову освіту, ще замолоду понюхав пороху і не розлучався з літературними амбіціями, однак попри формальну біографічну подібність цих двох джентльменів, їхній пафос — діаметрально протилежний, позаяк Черчілль передовсім був політиком, а отже, скурвим сином, якому нічого не вартувало між двома затяжками сигарою виголосити: „На війні ви не повинні бути праведником, але ваша справа повинна бути праведною“, що майже перегукується» із сталінським: «Наше дело правое — мы победили». На те вони й вожді та пастирі народні, а в пастирів — якщо вовк вівцю не загризе, то в них обід без м’яса. Праведність пастирів — це окрема тема, а щодо праведних справ добре висловився ще один англієць — Оскар Вайлд: «Справа не обов’язково буде праведною тільки тому, що хтось віддав за неї життя». Утім, повернімося до Фаулза. Із останнім його твердженням мені не хочеться погоджуватися, але я не знаю, де шукати переконливих хоча би для самого себе контраргументів. Хоч як крути, а в якійсь фазі солдат справді перестає бути людиною ― пригадайте Лотмана, який пробіг осторонь убитої жінки (вона могла бути лише пораненою і потребувати допомоги), повз маленького хлопчика, якого треба було би віднести в безпечне місце, — тільки тому, що мусив відновити зв’язок. Що ж до поставленого запитання, відповідь напрошується песимістична й однозначна: ніколи. Кінця цьому не видно. Так само, як не видно й початку. Прикрашати війну — не якесь сучасне ноу-хау, першість у цьому належить древнім.