Чудовий італійський письменник Алессандро Барікко зважився на доволі ризикований експеримент — він переповів «Іліаду» Гомера на свій лад: вилучив із неї все «зайве». Особисто мене більше зацікавила післямова до цієї книги — «Інша краса. Нотатки про війну», у якій автор висловив низку оригінальних суджень, наприклад: «Твердження, що війна — лише пекло, — згубна брехня. Хоч би як жорстоко це звучало, необхідно пам’ятати, що війна — це пекло, але красиве». Більш ніж певен, що воєнні дії Барікко бачив лише з екрану телевізора, проте його розмірковування про війну надзвичайно глибокі й делікатні, оскільки він досліджує її не у фазі наслідку, а в самому її зародку, що походить із єства людини, а людину він знає зсередини, з усіма її темними закамарками та лабіринтами. «„Іліада“ (я поясню свою думку) — історія війни, де немає місця розважливості й напівтонам. Вона була створена, щоб оспівати людство, яке воює, й оспівала його настільки яскраво, що не загубилася у віках і дійшла до нинішнього покоління людей, продовжуючи славити врочисту красу й несподіваний порив — цебто саме те, чим завжди була й буде війна. У школі, можливо, про „Іліаду“ говорять інакше. Але суть саме в цьому: „Іліада“ ― пам’ятник війні».
Я волів би вважати «Іліаду» пам’ятником літературі. А Гомерові не завадило б уставити в задницю шашку динаміту. Я навіть знаю, хто міг би це зробити.
Анатолій Дімаров розповів в інтерв’ю, як йому доводилося воювати наприкінці зими 1943-го на Донбасі: «Нас, необмундированих, здорових, хворих, а то й зовсім калік, зігнаних у полк неозброєних, турили цілий день по морозу лютому та й привели в містечко, дощенту зруйноване… Привезли і „зброю“ — на санях: гори переполовиненої цегли. Та й наказали її розбирати…» А потім «озброєних» вояків погнали в атаку через скуту кригою велетенську водойму, за якою залягли з кулеметами німці. З тилу ж цю атаку «прикривали» смершівці з кулеметами. «Хекали приречено на смерть отарою. І попереду смерть… І позаду смерть…» У цій бійні полягло п’ятсот душ.
Як вам така врочиста краса й несподіваний порив?
Про таку війну не прийнято оповідати, оскільки вона не вкладається не тільки в раз і на завжди встановлені радянські ідеологічні рамки (древні зі своїми уявленнями взагалі відпочивають), а й не прийнятна для здорового глузду. Легше відмовитися від правди, ніж повірити (а відтак і збагнути та пояснити) весь цей абсурд і жах. Люди не готові чути про таку війну. Саме тому, зазначає автор, у спогадах «Прожити й розповісти», що вийшли 1997 року, не знайшлося місця для цього епізоду, ним довелося пожертвувати задля виходу книги.
Війну якраз найбільше характеризує те, що з різних причин замовчується, все те, що відкидається як непридатне для монументальності пам’ятника.
Барікко зауважив, що між рядків пам’ятника війні проглядає наполегливе прагнення миру, й озвучують його жінки: «Непомітні на тлі воїнських подвигів, вони втілюють у собі цивілізацію, що існує приховано й паралельно, вільну від воїнського обов’язку. Вони переконані в тому, що можна жити інакше, і вголос говорять про це». У зв’язку з цим можна пригадати «Лісістрату» Арістофана, в основі сюжету якої — страйк афінських і спартанських жінок, які задля того, аби чоловіки встановили вічний мир: 1) захопили Акрополь, де зберігалися афінські багатства; 2) відмовилися жити зі своїми чоловіками статевим життям. Зазвичай наголос робиться на другому пункті як на більш дієвому, що здатен підкорити волю чоловіків благим жіночим задумам. А мені думається, що чоловіки цей ультиматум могли б із легкою душею проігнорувати, вони трахали б один одного і продовжували воювати. Відтак резонніше шантажувати багатством. Не треба забувати, що Арістофан писав комедії. Отож посміялися (чоловіки над жінками) та й повернулися до своїх справ.
«Але без мене, — кажу собі. — Але без мене».
Я волію спати з Дайтою, а не зі снайперською гвинтівкою.
Подає голос телефон. Це Дайта. Я завжди вгадую її дзвінки.
— Привіт! Ти вже пообідав? Що поробляєш?
Перекладаю слухавку до іншого (не контуженого вуха), притискаю її плечем, налаштовуюся на розмову якщо й не довгу, то, безперечно, приємну.
— Думаю про тебе.
Світло в порожній хаті
Жінка до смерті ближча, ніж чоловік, який пізнає смерть, коли вбиває, — пізнає її як щось безпосереднє, як пригоду, що в неї вплутався, як протилежність життю, як нещасний випадок, що загрожує йому вдень і вночі й колись його таки спостигне. Жінка, навпаки, народжує життя, призначення якого — вмирати. Те, що постає з лона жінки, — частина її самої, вмируща, як і вона.