— Додому скоро будеш його забирати?
Вимовляючи перші слова, Ганна відчувала відстань між собою і своїм голосом. Голос уже був тут, а сама вона ще не повернулася.
— За місяць чи два. Не пригадую, до якого числа та путівка, — відказала, мовби строгим почерком вписала до офіційного формуляра. Аж потім зблиснула в її голосі власна присутність. — Може, трохи нерви підлікує. Бо такий уже неспокійний!
— Який тут спокій, коли тобі рученьки-ніженьки пообривало, — зажурено похитала головою баба Мірка. — Коли Яремчика тая міна пошматувала, то мені світ почорнів би…
— Про кого ви, бабцю? — Ганна подумала, що баба почала заговорюватися.
— Про свого синочка, нехай душа його спочиває з Богом. Яремчиком ми його звали. Такий уже був лагідний і слухняний… А вже до роботи який беручкий! Мале ше зовсім, Місько десь волочиться, а той: «Давайте, мамо, я вам поможу…»
— Як мій Кольчик, — не втрималася Ганна.
— До всякої науки був здатний… І чоботи собі полатає і ходики полагодить… Із залізяччям любив возитися… — баба Мірка на мить замовкла, із зусиллям ковтнула слину. — Як бабахнула та міна, я саме на городі цибулю полола, — серце в мені здригнулося, ноги втерпли, голова запаморочилася, аж я на коліна впала… На сонці перегрілася, думаю собі. Аж тут люди крик здійняли. Як прибігла я, як побачила!.. Від мого Яремчика тільки кривавий кавалочок зостався. Майже такий, як я народила. Але живий, вижив!.. Знаєш, живого місця на ньому не було, а він усе жартує.
— А мій Коля плаче, — знову вставила Ганна.
— Ні наїстися сам не може, ні по потребі сходити, а він — веселий!.. Боже, ж ти мій, Боже! І хлопці до нього приходили, і дівчата… Поки дітьми були. А як почали його колєґи парубкувати, на вечорниці збиратися — затужив мій Яремко… У нас тоді такі щурі розвелися, як коні… Боялася, загризуть, як самого покину. То я їм трутки з осипкою замішала… А Яремко якось до неї добрався. Знайшла його біля притика посинілого…
Баба Мірка кінчиком хустки витерла сльозу.
Щось клацнуло в Ганниній голові, ніби там світло вимкнули. Ураз сперло дихання. Відчула себе зачиненою в тісній скрині, що скидалася на телефонну будку (скляний гріб, поставлений вертикально), з якої викачали кисень і до якої не проникали звуки. Баба Мірка продовжувала щось говорити, але Ганна тільки бачила її старечий скривлений ворухкий рот, а слова до неї не доходили, лише невиразне — бу-бу-бу-бу, наче дощові краплі об скло. Інстинктивно вхопилася за горло, потягнула донизу комір блузки. Якби ж можна було зараз розчинити навстіж груди! У голові знову пролунав цей тріскучий звук. Цього разу світло увімкнулося. І світло це засліпило їй розум.
«Яке це, мабуть, полегшення наїстися осипки з труткою для щурів!»
Спочатку Колю перевели до Києва. Ганну викликали телеграмою. Коли вона вперше зайшла до синової палати — розгубилася. Шість чи вісім ліжок, половина — порожні. Обмацувала поглядом лежачих, бачила однакові стрижені голови на білих подушках, але в жодній не впізнавала свого Микольці, свого Кульчика-Мурчика. Здається, цей, що біля вікна…
— Мамо! — донеслося з протилежного кутка. — Мамо!..
До неї ледь звелося чуже незнайоме обличчя. (Потім довго картала себе: «Де було моє серце? Чого воно мені не підказало?»). Їхні очі зустрілися. Зазирнувши їй у лице, син розплакався. І тільки тоді вона впізнала свого сина. По сльозах.
«Господи, що ж вони зробили з моєю дитиною!»
Вклякнула перед ліжком на коліна, пригорнула до грудей колючу синову голову.
«Де тепер його м’які кучерики?»
Ганна злякалася своєї думки. Лікар уже сказав їй, що в сина ампутовані обидві ноги. А вона після цього побивається за кучериками…
— Колюньчику!..
— Мамо!.. Що ж тепер буде, мамо?!
Заспокійливо гладила синові плечі, які дрібно тремтіли й раз по раз здригалися. Коля завжди був тонкосльозим, але й швидко заспокоювався, варто було його лише приголубити, пожаліти. Любив лащитися. Бувало, аж муркоче. Через що вона й назвала його Мурчиком. Йому подобалися пестливі прізвиська. Мурчик, Кульчик… Кульчиком він сам себе нарік. «Як ти звешся?» — «Кульчик». Від Кольчик — так його кликали в родині. Ганна завжди знала, як сина втішити й заспокоїти. Але не зараз.
— Синочку, не плач…
І говорила щось, чому сама не йняла віри, від чого язик терп і ставав у роті дубом. А син не переставав схлипувати. Уже всім тілом бився в риданні. Неможливо було розібрати слів, якими він виповідав свій біль, свій відчай, свій страх. Зрештою, всі слова втратили силу і зміст. Окрім одного.