— Мамо! Мамо! Мамо! Мамо!.. — обриваючи завивання голосно вигукував, шукаючи в матері підтримки, захистку рятунку, і далі продовжував тужно по звірячому квилити і знову: — Мамо! Мамо!..
У Ганни затерпала на голові шкіра, німіла потилиця.
Забігали медсестри. Чула, як хтось сказав:
— У транзитного — істерика. До нього мати приїхала.
З’явився лікар. Потім медсестра з уколом.
Ганна хотіла відсторонитися, аби не заважати. Лікар зробив їй знак, прохаючи вийти. Але Коля вчепився в неї, волаючи:
— Мамо, не кидай мене!..
— Я тут, синочку, я нікуди не йду… — шепотіла вона.
Медсестра стягнула з Колі накривачку, і Ганна побачила понівечене синове тіло… Дивно, що вона не збожеволіла або її не розбив параліч. Вона мала б померти там на місці, однак не померла.
Обличчя в Ганни змокріло від синових сліз. Її ж очі були сухі й гарячі, як свіже попелище.
Вона відірвалася від сина тільки тоді, коли той заснув.
Потім із нею розмовляв начальник відділення. Дуже ввічливий і акуратний. Завів до свого кабінету. Запросив сісти.
— Він зможе ходити на протезах?
Це запитання Ганна приготувала заздалегідь.
— Малоймовірно, — почула у відповідь. — Перелом хребта, параліч нижніх кінцівок…
Так і сказав: «нижніх кінцівок». За ці слова Ганна зненавиділа цього чемного й акуратного доктора. Її заклинило на тих кінцівках. Далі вона вловлювала тільки загальний сенс сказаного. У синовому тілі багато осколків. Деякі загрожують життєво важливим органам. Колю готують до операцї. Операція складна й дуже відповідальна. Таку операцію можуть зробити тільки в них. Усе буде добре. Це не остання операція. Подальше лікування здійснюватимуть у Львівському окружному шпиталі. На все це Ганна мовчки кивала. Так і вийшла, не зронивши слова.
Якби тоді їй хтось замішав осипки з труткою, вона б не відмовилася.
Слухаючи бабу Мірку, Ганна теребила пальцями ґудзик на кофті. Можливо, так вона утримувала власну свідомість від реальної загрози бути затягнутою в ту емоційну вирву, яку спричинила бабина розповідь. Коли з-під ніг у людини зникає опора, коли рукам нема за що вхопитися, людина хапається за гудзик.
— Я думала, що Михайло у вас одинак, — каже Ганна. — Чого це його не видно? У відрядження поїхав?
Баба Мірка стрепенулася, ніби її окропом обдали.
— До сраки носом би він заїхав! — підняла голос до другої октави. — Женитися йому, бач, на старості приспічило! Щоб його шляк трафив із його женячкою…
— Не кленіть, бабцю, то ж ваша дитина.
— Ніяка халєра його не вхопить. А як і вхопить, то ніхто плакати не буде.
«Може, жінка буде», — подумки заперечила Ганна.
Баба Мірка остаточно зґедзкалася.
— Знайшов собі на старість якусь курву!.. — верещала, мов колгоспна циркулярка.
— Чого ви так? — Ганна намагалася урезонити стару. — Може, вона порядна жінка…
— Яка порядна жінка стане зв’язуватися з таким одороблом, як мій Місько?!
Ганна наполягала на своєму:
— Хіба ж ви не побивалися, що Михайло не знаходить собі пари? Чого ж ви тепер нарікаєте? Ось побачите: все буде добре. Облаштується, вас до себе забере. Не вікувати ж вам на цьому хуторі…
— Кому я там потрібна?! — буркнула стара. — Так само, як і тут.
Знагла спалахнула. Раптово і згасла.
— Ніде вже мені так добре не буде, як тут було, — продовжила рівним голосом. — Трьох чоловіків мені Бог послав, царство їм небесне, одного навіть два рази. Але, ти думаєш, у тому щастя?
— Як це два рази? — зацікавилася Ганна.
— Трьох чоловіків, — повторила баба, її зморщене личко ніби розгладилося. — І всіх трьох війна забрала. Перший ― Семен. За нього я в сімнадцять вийшла. Від нього Міська народила. Але недовго ми парувалися. Шалапутним він був, щось вкрав у панів, не знаю шо, бо додоми нічого не приніс. Прийшли поліцаї, прямо з ліжка до криміналу забрали. Ще оговтатися не встигла, а тут од війта папір з орлом приносять, де сказано, шо я вже вдова. Мовляв, застрелили мого Семена, як він із-під варти втікав. Поплакала я, як годиться, рік у чорній хустці відходила. А потім взяв мене Михаль Закутній. Удівцем був, але бездітним. Цей — поважний, до техніки змисний (Яремчик до нього вдався). Їден він умів на колгоспному тракторі їздити. То вже діло за перших совєтів було. Коли ж війна почалася, і совєти відступили, то забрали мого чоловіка разом із трактором якусь гармату тягнути. А десь за місяць, уже німці були, передали люди, шо на Михалів трактор бомба впала. Бідувала я з двома дітьми, чорно бідувала. Не знаю, чи й вижили б, якби не прибився до мене якийсь москалик, Павлушею звали. Не думай, шо я з ним, як хвойда яка… Нє, ми з ним у церкві вінчалися. Тоді якраз можна було. Так би й жили собі, але совєти вернулися, пішли на німця в наступ… І Павлушу мого на фронт забрали, з кінцями забрали… А після війни Семен об’явився. Каже: «Приймай, я — твій законний супруг…» До шідесят першого року прожили ми з ним укупці, як ото до космосу цей, як його, полетів… Усіх трьох їх — кожного любила. Але, думаєш, у цьому моє щастя? Нє, дитино. Моє щастя в тому, шо я за жодним із них не шкодую. А за Яремчиком шкодую. Ото — моя біда. — Баба Мірка замовкла, плямкнула беззубим ротом, покивала на підтвердження своїх слів. — Я вже зі своєю бідою звиклася. І ти звикнешся. — Знову плямкнула й покивала.