— Ніколи я з цим не звикнуся, — заперечила Ганна. — І ніколи не змирюся.
Баба подивилася на неї вицвілими, якимись порожніми й безжальними очима, холодно сказала:
— Значить, умреш. Умреш, як мій Семен умер.
— Бабо, не лякайте мене, — Ганна нервово пересмикнула плечима, проганяючи відчуття, ніби їй між лопаток льоду приклали. — Мені й так непереливки, не знаю, на якому світі знаходжуся…
Баба Мірка не зауважила цього її поруху, перебувала бо на своїй хвилі.
― Нікому не розказувала. Тобі першій кажу…
Почала й замовкла. Може, вагалася, чи варто виповідали таємницю.
— Мій Семен стрибками командував. На бандерівців засідки робили, а потім його до такого загону забрали, який під виглядом партизанки ходив і людей в оману вводив. Прийдуть уночі, їсти попросять чи ше шо, а вдень уже ті, як їх, енкаведисти, під арешт беруть, за пособнічество… Тільки не подумай, шо мій Семен був якимсь виродком, гіршим од інших. У нас тут таке робилося, шо не приведи Господи. Життя людське ніц не вартувало, брат брата забивав… І ніхто не розкаявся, не повісився, тільки мій Семен. Ото як Сталіна розоблачили, Семен дуже переживав, віру в совєтів втратив. Тоді й признався мені, які вони чорні діла вершили. Десь аж на Ґаліції вирізали ті перебрані в бандерівців дві сім’ї, і дуже те в голову моєму Семенові запало. Бо виходить, шо задарма, раз Сталіна з мазалею винесли… А я йому кажу: раз ти був на службі, раз тобі командири таке наказували — ти не винуватий. Хай ті начальники за все відповідають, а ти — чоловік маленький, підневільний… Але моє слово не переважило голосу тої замордованої жінки, шо йому ночами снилася й до себе його кликала. Я тобі так скажу: якшо вже біда тебе знайшла, то або ти її несеш, або вона тебе несе. А мого Семена біда занесла аж на Трохимову грушу.
Ганна внутрішньо здригнулася. У грудях щось тьохнуло й обірвалось. Вона чула від людей, що бабин чоловік повісився, але не знала, що на тій груші. Якийсь містичний збіг. А може, дід Кулко проговорився…
— Я знаю цю грушу, — сказала Ганна.
Не знати, коли визріло рішення. Напевно, ще в дорозі. За той час, що добиралася з Києва додому, казна-що можна було передумати й намислити. Хоча не пригадує, аби взагалі про щось думала. Дорогою вона діяла радше механічно, ніж осмислено. Перебувала в повній прострації. Під час короткого замикання перегорають запобіжники, у них кажуть «пробки», і світло гасне. Щось подібне відбулося з Ганною. Якби хто зумів зазирнути їй досередини, то злякався б тієї безпросвітної темряви, що в ній панувала. Та скидається на те, що вона завчасу знала, що робитиме. Бо навіть хати не стала відчиняти. Поклала дорожні речі біля дверей і заходилася відв’язувати мотузку, на якій сушила білизну. Перевіривши шворку на міцність, покинула подвір’я. Мабуть, щоб не накликати на дім прокляття. Не хотіла сквернити обжите місце. Без вагань рушила до Трохимової груші. Та росла над самим яром. Ганна спочатку зирнула догори — на крону потім кинула оком на діл урвища. Довго не вдавалося примоцувати шнурка до гілляки. А зашморг зладнати виявилося ще складніше. Заплутувала, крутила петельки й вузлики… Зненацька, ніби її хто штурхнув, відчула на собі чиїсь погляд. Рвучко озирнулася. Неподалік стояв, опершись на кісся, дід Кулко. Від несподіванки Ганна спантеличилася, наче старий застав її голою за якимсь непристойним заняттям.
«Хоч би що сказав», — подумала Ганна, не знаючи, куди дівати мотузка.
Дід не кваплячись припасовував половинку цигарки до мундштука.
— Закортіло шиї дізнатися, скільки дупа важить? — Пахнув димом.
Після дідових слів Ганна відчула несподіване полегшення. Може, це до неї повернулася здатність відчувати, мислити, говорити… Якимось чином її свідомість розблокувалася. Жінка відчула потребу поділитися своїм горем.