— Діду, якби ви бачили, що вони зробили з моїм Колюнею!
— А нащо ж ти їм його віддала? — строго запитав дід Кулко.
Ганна розгубилася.
— А що ж я могла зробити?
Дід Кулко ворухнув кошлатою бровою. Прицілився в Ганну мундштуком.
— Могла повіситися.
— Я би повісилася, аби це тільки Колю врятувало…
— А зараз урятує?
— У мене нема сил дивитися, як мучиться моя дитина! ― вигукнула Ганна, зламуючи руки. — Я більше такого не переживу!..
— Що ти все про себе та про себе… А Колька твій переживе?
― Ви ж знаєте, який він слабосилий і делікатний хлопчик.
― То чого ж ти його не вдушиш?
— Діду, що ви таке говорите?! — враз відчула й виказала роздратування.
— Те, що я дурне говорю — це ясно. — Спокійно попакував дід Кулко. — А що ти мудрого робиш?
— А що ви робили би на моєму місці?
— Багато чого в світі треба було б поміняти, аби я впинився на твому місці, — розважливо відповів дід. — Ще не знати, де тоді ти опинилася б.
Ганна задерла голову й подивилася на гілляку, на якій закріпила мотузку, потім, як і перше, глянула в лощину, порослу чагарями та бур’яном. Їй здалося, що за нею звідти хтось спостерігає. Відступила від краю. Ступивши крок, зробила й другий. Подалі від груші, ближче до діда.
— А хто такий Трохим? — запитала несподівано для себе. — Що він був за чоловік?
— Грішний, як усі ми, — відповів дід Кулко; кивнув на грушу. — Посадив дерево, а виросла шибениця.
Ганна пригадала це, наче давній чужий сон.
Баба Мірка, взявши губи в долоню, витерла рот.
— Мусиш змиритися, — сказала категоричним тоном. — Норовливих Бог не любить.
— За що мені така кара Господня? — з відчаєм вимовила Ганна.
— Ти в голови колгоспу боїшся запитати, чого тобі, приміром, платять сімдесят рублів, а не сто… А хочеш, шоб Господь тобі звіт складав?
Ганну подивувала така відповідь. Виявляється, сварлива й легковажна баба, котра, здавалося, нічого ні до душі, ні до голови не бере, насправді — мудра жінка.
— Я навіть плакати не можу, — пожалілася Ганна. — Хочу заплакати, а не виходить. За рік сльозини не зронила.
— Ти все собі полегшу шукаєш… Покриши цибулі, встроми носа і плач скільки влізе. Людські сльози дешеві. Особливо жіночі, — без сентиментів підсумувала баба Мірка. — А я тобі так скажу: як маєш плакати, піди ліпше висцися.
«Усе-таки безсердечна вона, — притлумила образу Ганна. — Зачерствіла, стільки всього переживши. Невже і я такою стану?»
Стара роззирнулася по кімнаті.
— Свіжим хлібчиком пахне. Нюхом чую, а бачити ― не бачу.
— Онде сумка на лавці. Геть забула.
Ганна звелася. Виклала хліб на стіл — чотири буханці. Свій поклала в шафку над столом.
— Осьо — ваша, — посунула до баби білу хлібину.
Баба Мірка пом’яла буханець грубими коричневими пальцями.
— М’якенький, — вдоволено прицмокнула. — І шкуриночка така, як я люблю.
Однак цього бабі виявилося замало, потягнулася й обмацала чужі хлібини. Ганна невдоволено поморщилася, але промовчала.
— І ці свіжі, — наче трохи розчаровано шамкнула баба Мірка, та одразу ж знайшла привід покращити собі настрій. — Та тільки в мене — білий. На чотири копійки дорожчий. Хіба думала я коли, шо на старості буду їсти самий білий хліб, як яка пані! — вдоволено хихикнула.
«Що з літ, то й з розуму» — подумала Ганна.
Мов на підтвердження її слів, баба попросила:
— Вріж мені шкуриночки — посмокчу. Додому мені терпцю не вистачить.
— То я вам від свого вріжу, — запропонувала Ганна.
— Так у тебе ж сірий?..
— Сірий.
— Ну, вріж свого сірого, — мовила баба Мірка тоном, ніби хтозна-яку поступку-послугу їй робила. — А то зовсім запанію.
Баба пальцями відірвала шматок від окрайця і, вкинувши його до рота, зачала так смачно плямкати й прицмокувати, аж у Ганни слина покотилася й засмоктало в животі. Тільки тепер згадала, що весь день перебула за однією склянкою чаю. Захотілося й собі відбатувати шматок.
―Славний хлібчик, — похвалила стара.
Ганна визирнула у вікно.
— Баба Ксенька ще не спить, а в діда не світиться.
— То він гроші на електриці заощаджує, — бубнить баба Мірка з набитим ротом. — Сидить у темноті й транзистора слухає.
— Ходімте, я вас проведу, бо вже геть ніч. — Ганні кортить взяти бабу під руку й розвернути до дверей. — А заодно й хліба віднесу.
— Зачекай-но, я з тобою розрахуюся.
Стара, відвернувшись і загородившись спиною, безконечно довго копошиться в спідницях, дістаючи гроші. Бряжчить, перебираючи, дріб’язком.