— Усі вони в мене тут: і діти, й онуки…
— А чого ж тобі хліб чужі люди носять? — єхидствує баба Мірка, не приховуючи бажання допекти сусідці.
— І тобі, Миросю, манна з неба не падає.
Баба Ксенька на диво врівноважена. У своєму спокої й люб’язності зостається недосяжною для ідучих словесних стріл баби Мірки.
— Не знала, що у вас є діти, — каже Ганна, перетасовуючи знімки.
— Якби ж то діти були, а то ж — байстрюки одні, — шкварчить, наче сало на сковорідці, аж підстрибує баба Мірка.
— Усі діти однакові. Діти невинні. — Відчувається, що баба Ксенька щиро переконана у власній правоті. — А хіба я винна, що війна була, і чоловіки думали про те, аби кого вбити, а не з ким пошлюбитися?
— То й шо, як війна?! — Баба Мірка гарячкує й частить словами. — Як війна, то мусово розставити ноги й підставляти свою люфу кожному стрічному?
— А сама? — лагідно запитує баба Ксенька.
— У мене на кожного чоловіка документ є — все по закону…
Ганна ступає у бік дверей.
— Гані он дитину покалічили, — каже баба Ксенька. ― І так само по закону…
Заскочена зненацька, Ганна завмирає, стоїть, тримаючись за клямку, не годна здобутись на слово. Її вразило те, як баба поставила питання. Раптом у порожній голові оприявнилася, наче її, як цвяха, увігнали в голову ззовні, крамольна думка: «Що ж це за такий блядський закон, що дозволяє їм забрати в матері дитину, покалічити її… І ніхто навіть не вибачиться, не поспівчуває, не допоможе… Все тільки по закону, тільки те, що положено…» Ганна злякалася й міцніше вчепилася за клямку. Це була чужа думка, чужі слова, які прозвучали в її власній голові. Лайка — цьому підтвердження. Ганна ніколи не лихословила. Їй страшно. Знову з’являється відчуття, ніби щось у цьому світі підмінили або підмінили весь світ, або її саму; і немає знаття, чим закінчиться наступна мить, узагалі немає певності, що вона закінчиться, а не обірветься.
Несподівано клямка під її рукою різко й гучно брязкає. Мов постріл. Ганна здригається. Цей звук виводить її зі стану заціпеніння.
— Ти до Гандзі не рівняйся, — каже баба Мірка. — Вона тепер у пошані буде, її син на війні прославився.
«Хоч би не так», — без жодних емоцій думає Ганна.
Перед випискою вона зайшла до завідуючого відділенням. Михайло Іванович, попри солідну комплекцію, жваво вибіг із-за столу й розчепірив руки, ніби збирався її обійняти. Коли не зустріне, то отак радіє, наче близькій родичці. Ганна не переставала дивуватися: у такі начальники чоловік вибився, а людяності не розгубив! Заступник його ― Олександр, забула, як по-батькові, — той суворий, хоч і молодий ще зовсім. А цей — душа-чоловік.
Ганна поставила біля столу два тлумаки — напозичала в людей сала, сметанки, масла, яєчок, своїм двом курочкам життя вкоротила, аби віддячити докторам за те, що сина їй лікували. На всіх, звичайно, гостинців не настарчиш, а головному ― мусово.
― Це зайве, зайве, — каже Михайло Іванович, чи то вибачливо, чи то вдячно торкаючись великою пухкою долонею її плеча.
— Хочу в вас запитати, як нам далі бути.
― Не переживайте, я все напишу, всі рекомендації й таке інше, — заспокоює її заввідділенням; зиркає на годинник. — За півгодинки зможете забрати папери в старшої медсестри.
— Це добре, що буде записано, — дякує Ганна, — а то я ще що забуду.
Вийшла від Михайла Івановича розчулена до сліз.
У коридорі її перестрів докторик. На яких кілька літ від Колі старший. Здається, навіть не військовий. Притримав за рукав.
— У нас немає документів, які підтверджували б, що ваш син отримав поранення, виконуючи інтернаціональній обов’язок, — каже їй. — Для нас це не суттєво, але ж доведеться виробляти групу, а там це має значення… Можуть виникнути проблеми. Краще подбати заздалегідь.
Ганна розгубилася.
«Як це нема?! А де ж вони?! Куди поділися?! Хіба таке може бути?!»
— Що ж тепер робити? — знічено запитує.
— Ви отримували довідку про поранення?
Ганна не певна.
— Здається. Мені давали якийсь папір у Києві, сказали, до военкомату віднести. Може, це…
— Варто було копію зняти.
— Хіба ж я знала. Мені що кажуть, те я й роблю. Якби я знала…
«А чого ж мені Михайло Іванович нічого не сказав», — ледь не урвалося в Ганни з язика.
― Зверніться до воєнкомату за місцем проживання, нехай зроблять запит…
Із сином Ганна цією прикрістю не стала ділитися. Дасть Бог, усе владнається. Поїде в понеділок до військкомату ― там розберуться. Добре, що Коля живий, а папери знайдуться, хай би вони всі згоріли… Зауважує, що зробилася нестриманою й брутальною. Майже, як баба Мірка. Хоча рівнятися їй варто на бабу Ксеньку.