На Ганну накотило нестерпне відчуття втоми, ніби на плечі їй почепили лантух із усім непотрібним реквізитом цього світу. Із зусиллям переставляє важкі ноги, ледве поспіваючи слідом за старою. На щастя, хата діда Кулка недалечко. Ганна зупиняється на розі, прихиляється плечем до стіни.
Баба Мірка стукає зігнутим пальцем у віконну шибу.
— У нього ліжко коло вікна, — каже до Ганни, а потім, підвищивши голос: — Арсеню, ти спиш?
— Сплю, — глухо відгукується дід і заходиться кашлем.
— Як спиш, то, значить, їсти не хочеш, — жартує баба. — Ми тобі хліба принесли.
— Зара вийду.
Гримить засув. Скриплять завіси. На порозі постає біла дідова постать.
— Не встидно тобі, шо до жінок у спідньому вийшов? — заграє баба Мірка.
— Я тепер, що зі споду, що з лиця — однаковий, — відказує дід Кулко.
Ганна віддає хліб. Щось каже. За мить уже не пам’ятає, що саме.
На зворотному шляху вела перед баба Мірка.
— От зараза така! — лається стара, відмахуючись від комарів. — Кляте створінняі Прямо проходу не дають. Мало того, шо кусаються, то ше й дзинчать. На дворі, хоч їх і багацько, але ше сяк-так, а як до хати наб’ються, то хоч ти бери сказися. Тільки спати вкладешся, а вони вже тут, як наслання яке. Ні сну, ні спокою. Пило б уже капосне мовчки кровицю, так воно зі своїм дзиканням прямо у вуха лізе. І все паскудина на лице тобі сісти норовить. То я вже вичікую, коли присмокчеться, шоб забити. Буває, так собі зі злості по морді дам, аж у голові задзвенить…
Ганна безмовно плентається позаду баби, дослухаючись до її теревенів не більше, як до дзижчання комарів.
Баба Мірка звертає до своєї хати. Не озираючись і не притримуючи кроку, запрошує:
— Може, зайдеш — зупою тебе нагодую…
— Та ні, я піду, — відмовляється Ганна. — Не хочеться їсти. Мені б до ліжка добратися. Щось приморилася трохи.
— Ну, як знаєш, — не наполягає баба.
За хвилю від хати, мабуть, із сіней щось гукнула до Ганни. Та не розчула, озирнулася, але за сусідкою вже зачинилися двері. Отже, нічого важливого. Ступає два кроки і враз зауважує, що в її хаті горить світло.
«Коля повернувся!» — осяйнула радістю думка.
Зірвалася бігти, але одразу ж перечепилася й упала. Ще до того, як її тіло зіткнулося з твердю вибитої з-під ніг планети, до неї повернулася здатність адекватно оцінювати реалії довколишнього світу.
«Це ж я не вимкнула…»
Навіть не пробувала звестися, так і зосталася лежати, скорчившись од болю й розпуки.
Баба Мірка казала, що відчуває землю ногами. Ганна ж відчула її всім тілом, ніби її вже закопали.
«Господи!..»
Ганна розплакалася. Гірко й відречено, як колись у дитинстві, коли біль чи образа випалювали душу, і коли не було кому пожаліти, як і тепер…
У цю трагічну мить душевного надриву, коли її тіло б’ється в риданнях, а розум цілковито затуманений сльозами та відчуттям приреченості й майже паралізований, жінка несподівано усвідомлює зміст прощальних слів баби Мірки, котра крикнула Ганні навздогін, щоб вона не забула купити їй льодяників…
Бо стара карга любить, аби в неї щось бовталося в роті.
Культура війни й культура миру
Якби жоден із нас не повернувся, історія після-воєнного часу нітрохи б не змінилася. Вона була визначена завчасу, і вона була визначена без нас.
Субота. Тиждень завершується перемогою українського уряду над свинячим грипом, що заявив про себе одразу ж, щойно вичерпалася тема можливої війни між Україною й Росією. З понеділка діти повертаються до садочків і шкіл, студенти — до своїх університетів, а всі решта зостаються в тій самій задниці, де й перебували. Юля тендітними грудьми школярки (щонайбільше — № 2 на виріст, утім, наразі розмір не має значення, тим паче, що леді не з тих, хто зберігає свої заощадження в бюстгальтері) заступила український народ від епідемії. Президент не задоволений. Президентові не потрібні успіхи України, якщо ці успіхи — справа рук Прем’єр-міністра. Йому нічого не залишається, як ударити по всіх насущних проблемах новим варіантом Конституції. Народ, який аж три тижні перебував у своїй країні інкогніто, ховаючи обличчя під марлевою пов’язкою (добре, що за цей час жоден розумник із ворожого табору не здогадався підсунути вітчизняним політикам свиню — поміняти наш потульний народ на менш поступливий), тепер уже вільно вдихає ніздрями повітря, принюхуючись, щоб хоч якось приловчитися тримати ніс за вітром, проте хоч як старається, не здатен розрізнити, де свинячий грип, а де звичайне свинство. Проте це не заважає йому робити цілком практичні висновки. Віднині кожна українська мама настановлятиме своє чадо: «Дитино, йди вчитися на фармацевта». Адже цілком очевидно, що торгувати краплями, пігулками й різною вакциною значно вигідніше, ніж наркотиками, бо людей, які чіпляються за життя, безмірно більше, ніж тих, які ганяються за кайфом. Фармакологія — надзвичайно прогресивна галузь, стабільність їй забезпечує те, що і вірус, і вакцину виводять в одній лабораторії. Карантин закінчився, епідемія іде на спад, і тільки ЗМІ досі розпочинають свої новини з сухої й безжальної (наче звістки з фронту) статистики жертв, але вже мляво, без попереднього ентузіазму. Тема себе вичерпала. ЗМІ намагаються не відставати від фармацевтики, їхня кухня — ще та! Буде вам і гаряче, і свіже, і смажене. У крайньому разі, повернуться до теми можливої війни між Україною й Росією. Як виявилося, благодатна тема.