Війна заплатила їм чеснотами, якими вона їх наділила. Служити, страждати, любити — ось у чому її віддяка. І в потойбічній віддяці вже немає жодної потреби». Цитата — з роману «Сон». Так і напрошується: сон рябої кобили. Якби це написав конюх — його б засміяли.
І вір після цього ветеранам війни!
І вір після цього письменникам!
У Намангані, при військовій частині, де я розпочинав службу, була власна свиноферма. Якби мене відправили не до Афганістану, а на цю свиноферму, либонь, мені довелося б дезертирувати.
Самому з себе смішно. Он скільки часу минуло, а розуму так і не додалося.
Озираюся на комп’ютер. Чорний монітор нагадує кватирку, маленьке віконце в глухому мурі (в усі боки — ні кінця йому, ні краю), за яким — непроглядна темінь моєї депресії.
Треба братися за роман… Треба сідати до комп’ютера… Треба працювати…
Пригадується епізод. Ми лежимо, встромивши писки в землю. Якась частина батальйону. З нами комбат — капітан Уразматов. Попереду — невеличка улоговина, пройти якою можна тільки по одному. Прострілюється ця щілина шквальним перехресним вогнем. Комбат дає наказ: уперед! Проте ніхто навіть не ворухнувся, ще тісніше притиснулися до землі. Не пам’ятаю, з матюками все це відбувалося чи без. Нині мені видається, що панувала тиша. Комбат просто звівся й кинувся під кулі. Коротка пауза, після якої комусь стачає духу зробити те саме. Мабуть, хтось із офіцерів. Потім — третій… Четвертий… У голові пульсує думка: требайтивпередтребайтивпередтребайтивперед… Хоча насправді можна не квапитися, позаду ще чоловік п’ятдесят, якщо не більше: якщо я їх пропущу, ніхто мені не дорікне, ніхто мене не гонить, ніхто не відстежує, чи я в перших рядах, чи в останніх. Так, п’ятий… Усе! Я зриваюся на ноги й кидаюся вперед. За комбатом, за тими, в кого більше мужності, хто випередив мене. По мені стріляють, я дивуюся, що ще живий, і хоча мій страх усе ще зі мною, це вже не те, що втискало мене в ґрунт із неймовірною силою, це вже звичайна ноша, як речмішок за плечима, як стрічка від АГСа через плече…