Чому ж зараз я не здатен підвестися й посадовити себе за комп’ютер?
Мотивації… Бракує мотивацій. На війні я не міг дозволити собі виявляти власний страх перед іншими. Це було справою гонору. Або ж дурного розуму, можна й так сказати. Я хотів бути героєм. Тоді я ще не знав, що «справжні герої завжди йдуть в обхід».
Цілковита апатія.
У поєднанні з майже неконтрольованою агресією.
І втома. Неймовірна втома.
Усім буває важко.
Після виходу «Навпроти течії трави» доводилося отримувати відгуки, що це важка книга. Я погоджувався. Я ставився до читача з розумінням. А тепер не жалійтеся мені.
У «Навпроти течії трави» я не все сказав. Усього неможливо сказати.
Однак постскриптум:
То мені неважко було пройти через це, неважко з цим жити, а вам, йоб вашу мать, читати важко!?
«Той, хто в мене стріляв, мабуть, був хорошим чоловіком (нехай пошле йому Аллах довгих років життя), але він не їв сала, а я виріс в Україні. Той, хто в мене стріляв, близький мені і рідний, і я його люблю, хоча він не їсть сала, а я виріс в Україні. Ніколи не дорікну тому, хто в мене стріляв, я навіть вдячний йому, і якби зустрів того чоловіка, то спитав би: що виросло на тому місці, де пролилася моя кров? Але я живу в Україні, а він там, де й стріляв. І лише зрідка я картаю того, хто в мене стріляв, що він таки мусив би бути влучнішим».
Лише зрідка. І не нині.
Колись мій старший син Іван, тепер уже дорослий, а тоді, мабуть, десь між садочком і школою, зайшовши до мене в кімнату (я саме займався на тренажері — цим залізяччям у мене була вся хата заставлена), якийсь час уважно спостерігав за моїми вправами, а потім запитав:
— Тебе душман поранив?
Запитав, як дорослий, виважено, без дитячої цікавості.
Не пам’ятаю, що я розповідав Іванові про війну. Про душмана він, певно, від котроїсь із бабусь дізнався.
— Я його вбив би!
— Навіщо? Хай собі живе, — відповів я, не відволікаючись від заняття.
Досі картаю себе за тодішню легковажність. Значно пізніше я по-справжньому оцінив вчинок свого сина. А це був саме вчинок, а не слова.
Нині я відповів би так само, але відреагував би зовсім інакше.
Либонь, із віком я втрачаю холоднокровність і стаю сентиментальним. Зараз я слабкий і шукаю підтримки в своїх синів.
Міка, влігшись животом на долівку й бовтаючи в повітрі зігнутими ногами, старанно малює на аркуші паперу зеленим олівцем кривобокі сонечка. Ці зелені сонечка — єдине, що світить, зігріває і рятує мене в мороці депресії.
Міка легковажний. І запитання в нього легковажні.
— Тату, ти був на війні чи в армії?
— І там, і там довелося, — відповідаю.
— Ти мав пістолета?
— Ні, не мав.
Міка розчарований.
— А дідусь був у армії й мав пістолета…
Я розводжу руками.
Під час перебування в бригаді зброя наша зберігалася в зеленій шафі, що стояла посеред намету, згори шафи містилася така сама зелена скринька з пістолетами (у війську майже геть усе фарбували в зелений колір: психологи запевняють, що зелений колір — заспокійливий. Хотілося б вірити. Уявляєте — приходжу я до психолога весь зелений і кладу йому на стіл зелену гранату…). Цей вид зброї в нас не мав популярності. Не бачив жодного батальйонного офіцера, у якого б на поясі теліпалася кобура з пістолетом. Із пістолетами напоказ ходили всякі комсомольські, профспілкові (які там іще були?) радники-порадники, а якщо військовий із пістолетом — отже, пороху не нюхав. У нас казали, що пістоль годиться лише для того, щоб застрелитись. Однак навіть у цьому на нього не дуже покладалися — старший лейтенант Плашков, «щоб застрелитись», на виходах носив при собі гранату Ф-1. За штатом пістолети належали механікам-водіям, гранатометникам, звісно, офіцерам і, може, ще комусь… Не пригадую, щоб хтось колись брав пістолет для справи, хіба для забавки; наприклад, Сергій Ямшинецький стріляв із них по горобцях… На ту пору в мене ще залишався до зброї той інтерес, який нині виявляє Міка, проте перебуваючи в засиллі різноманітного озброєння, я якимсь дивом уникав усіх зайвих контактів із цим знаряддям, якщо воно мали форму розваги. Можливо, я вважав війну серйозним заняттям і дитячі ігри зі зброєю видавалися мені негідною поведінкою для солдата. Можливо, я був трохи дорослішим або ж намагався таким бути… Не знаю, але якась внутрішня програма регламентувала мої стосунки зі зброєю. Мені цілком вистачало власного автомата. Це спочатку кортіло постріляти, а згодом, настрілявшись, я виявляв не характерну для себе розважливість і стриманість, не приєднуючись ні до пальби з пістолета по горобцях, ні до стрільби зі снайперської гвинтівки (трасерами, щоб видно було, чи влучив) по вікнах віддалених афганських будівель… Здається, згодом (чи то в шпиталі, чи то вже опісля) мені довелося за цим пожалкувати, як і за багато чим іншим, що безповоротно втратив.