Узагалі ж — магія зброї величезна.
«Щоразу мацаю рукою. Від страху в боці коле. Без зброї почуваюся голим. Почуваюся мішенню, відчуваю муку. Хоч би гранату в кишеню чи багнета в руку. Боюся задрімати, жити боюся безборонним. Дайте мені автомата хоча б із одним патроном».
У Наїма закінчується стрічка. Він озирається. Я лежу за кілька кроків позаду нього й трохи ліворуч.
— Ще є?
Кручу головою.
Це остання. Він вистріляв ту, що була в коробці, потім ту, що була на мені, опісля я вертався до своїх і зібрав ще три — останню взяв у болгарина (не пам’ятаю, як його звали, він сержант, рік прослужив у Союзі, через півроку його зроблять «замком» ЗРВ, а зараз він укляк за здоровенною каменюкою й ні кує, ні меле).
— Ходімо вперед, — кажу йому.
— Нє. — Він глибше втягує голову в плечі. — Там стріляють.
Я повертаюся до Наїма.
— Наші де?
— Залягли.
Наїм зі злістю матюкається:
— Усіх вздрючу, суки! Натягну й виверну! Усім дупи порву!
Мені пофіг. Я тільки за себе відповідаю. А Наїм рветься в командири. Будучи єфрейтором, він почепив собі зайву дичку, ставши молодшим сержантом. Командує не лише своїм відділенням, а й усіма підряд. Больсой начальнік. Щоправда, є ще більший командир — Яшка, Наїмів земляк (його узбецьке ім’я на тверезу голову не вимовиш), теж самозванець. Яшка зробив себе старшим сержантом і призначив замкомвзводу гранатометників. Збулася нарешті його заповітна мрія. Колись Яшка мені сказав, що якби йому мою фактуру, то він би тут королем ходив. Утім, його слова були радше компліментом, виявом поваги, оскільки зовні він поступався мені лише зростом. Саме Яшка виступав ініціатором «пошугати» моїх земляків перед дембелем. Взводний Плашков дивився на ці «несанкціоновані просування по службі» крізь пальці (після поранення він узагалі забив на службу й почав активно спиватися).
Якби я захотів, міг би зробити те саме, що Яшка з Наїмом, — навряд чи в моєму взводі хтось узявся б це оспорювати. Але мене така «кар’єра» не приваблювала.
Ґете з якогось приводу мовив: «Що таке непотрібна людина? Це людина, яка не вміє ні командувати, ні підкорятися».
Це не про мене. Залежно від обставин, я вмів і те, й інше (що аж ніяк не надає мені статусу потрібної людини). Одначе в обох випадках я обходився без нашивок на погонах. Взагалі-то, погонів у нас не було, їх спорювали, щойно прибували із Союзу. Ліпити лички на рамена — це свіжа мода. За «дідів» не було жодних розпізнавальних знаків. Наше військо нагадувало радше партизанський табір, аніж частину регулярної армії. Розцяцьковували тільки форму, в якій ішли на дембель.
Доля правди в словах Ґете є, але це слова чиновника, а не поета. Мені ближчий Стендаль, котрий говорив про щастя, яке відчуваєш, коли не командуєш і коли тобою не командують.
— Якщо вертольоти не підтримають — хреново нам буде, — зауважую.
Наїм мовчить, але вираз злості так і не сходить із його коричневого обличчя.
Беремося за АГС, несемо його, не знімаючи зі станка, вхопивши обабіч, наче п’яну лярву попід руки. Міняючи позиції й ведучи вогонь, рухаємося вперед. На одному місці довго не затримуємося, аби по нас не пристрілялися.
Аж поки, врешті, опинилися на цьому майданчику. Гіршу позицію ще треба пошукати — жодного прикриття. А ми, як у дурному кіно, виперлися на всезагальний огляд і демонструємо власну невразливість.
Мені пригадується шкільний завуч на прізвисько Цап, його лиса голова. Я на цьому майданчику почуваюся, наче блоха на просторій лисині Цапа.
Наїм стріляє, наче грається. Точніше, не грається, а грає. Якусь свою партію на інструменті, що претендує на соло. У якомусь тільки йому зрозумілому порядку, чергуючи одиночні постріли з короткими й довгими чергами.
Я стріляю одиночними. Не тому, що набої економлю. Засікаю спалах пострілу й луплю в одну точку. Навіть якщо дух стріляє з амбразури, однаково є шанс влучити.
АГС мовчить. Наїм дивиться на мене в очікуванні, ніби сподівається, що я зараз зніму панаму й жестом фокусника виволочу йому звідти стрічку, набиту вогами.
— Немає й не буде, — кажу йому тоном продавщиці гастроному, в якої закінчилася ковбаса.
Наїм легенько плескає по тілу АГСа — так плескають пса, знімаючи з нього повідець і відпускаючи погуляти. А потім відкидається на спину. Дивно бачити солдата, який лежить під кулями не долічерева, як усі, а горілиць. Вражаюча картина. Цей епізод закарбувався в моїй пам’яті саме як картина.