Я киваю.
— Намалюй. Намалюй мене молодим, красивим і з пістолетом.
Жорж Бернанос написав: «Ми повертаємося до війни, ніби в дім нашої молодості».
Бернанос був учасником Першої світової. Ясна річ, пішов добровольцем — це вже так повелося (принаймні в ті часи): якщо письменник (чи майбутній письменник) потрапляє на війну, то обов’язково з власного бажання. На початку Другої світової він чимало розмірковує на тему війни в своєму щоденнику за 1939–1940 рр., що називається «Зневажені діти». Природі війни й природі людини належить центральне місце в цих нотатках.
«Мир втікає у війну, щоб утекти від неменшого випробовування, що стало для нього нестерпним, утекти від миру, від випробовування миром. За взаємною згодою ніхто ніколи не мав наміру говорити про мир, або ж цей мир мав інше ім’я, його називали передихом. Мир — це великий труд, здійснюваний великим народом, що нав’язується йому від імені великої віри. Аби нині знайти в собі мужність і відважитися на такий труд, щоб піти назустріч величезним небезпекам, необхідно не тільки, щоби народ повірив у свої сили, а й щоб він повірив у значущість тих благ, які мир повинен оберігати. Завжди є немало причин померти, добрих чи поганих, легко померти від бездіяльності, із відчаю, але щоб жити, необхідно багато сталості й любові».
Не знаю, що до цього додати.
Якби я мусив на це щось сказати, то прокоментував би Бернаноса словами іншого француза — Андре Мальро: «Війна ставить дурні запитання, мир говорить загадками». Його кумир, генерал де Голль, мав свій погляд на цю проблему: «Хоч би яким шляхом пішов світ, він нікуди не дійде без зброї». А ще генерал зазначив, що історія всіх воєн починається в мирні часи. Ми знову вертаємося до Бернаноса — мені здається, саме йому належить право завершити цю естафету цитат: «Народи приходять до миру, як старі діви до набожності, втративши свій останній зуб».
Бернанос стверджував, що війну значно легше наповнити, ніж мир. І це правда. Людина ж рухається шляхом найменшого опору. Людина настільки залежна від цієї своєї слабкості, що війна перестає бути їй підвладною. «Тоталітарна чи демократична війна, війна всіх проти всіх, війна будь-якими засобами є різновидом катастрофи, за ходом якої тягнуться військові й політики, вдаючи, що вони нею керують, хоча на практиці вона залишається такою самою стихією, як землетрус або повінь». Останні слова Бернаноса перегукуються із записом Монтерлана: «Варто було би не виправдовувати війну, а оголосити її непідсудною нарівні з природними катаклізмами». Сказано дещо легковажно, однак причина не в тому, що письменник не прозирає вглиб, а ковзає по поверхні проблеми в тому, що йому характерний такий тон, оскільки він не шукає якогось чітко окресленого й визначеного стану істини, його не лякають суперечності. Монтерлан «завжди однією ногою в протилежній траншеї».
Ідеться не про роздвоєння — його крайнощі багатовекторні й одночасні, це не хилитання з одного краю в інший, це спроба досягнути гармонії, перебуваючи всюди водночас. Монтерлан прагне бути центром, у якому всі протиріччя узгоджуються.
Про щось таке я вже колись писав у якомусь есеї — щоправда, стосувалося це не Монтерлана, а поезії та поета. Я мислив тоді про високе. Про духовне. А Монтерлан, ніби беручи мене на кпини, торочив про тілесне й земне: «Кожна людська істота подібна до піхотної роти, що піднімаються з траншеї, десь пробивається вперед, навіть проникає у ворожу траншею, десь стоїть на місці або навіть відступає. Усяка людська істота нагадує таку собі ламану лінію кидків і відступів: тут бравий молодець, там слабак, до того ж, в один і той самий час. Саме це й розчулює в людині найбільше».
Мене це не розчулює. Мене це дратує.
Істота, про яку писав Монтерлан, це я.
Пригадався Курт Воннегут, його зізнання: «Коли я двадцять три роки тому повернувся додому після Другої світової війни, то думав, що мені буде дуже легко написати про руйнування Дрездена, тому що треба було лише розповісти все, що я бачив. А ще я думав, що вийде високохудожній твір або, принаймні, він принесе мені багато грошей, бо ж тема така важлива. Але я ніяк не міг придумати потрібні слова про Дрезден, принаймні, на цілу книжку їх не вистачало».
Мені також часом бракує слів, а часом моїм словам не вистачає мене.
Курт Воннегут — учасник Другої світової; до війська, як уже повелося (письменник!), записався добровольцем. Якщо вірити біографічним даним, був піхотинцем нестройової частини. Сам він у «Бойні номер п’ять» писав, що — рядовим розвідником піхоти. Потрапив у полон. Очевидно, найжахливішим, що йому довелося пережити на війні, було бомбардування Дрездена, коли за одну ніч загинуло 135 тисяч дюдей. Звичайних цивільних німців. Британці скидали на місто фугасні бомби вагою в вісім тонн. Воннегут урятувався дивом (збита фраза, проте за тих обставин це не перебільшення, а справді чудо, проте не в казковому розумінні, а в біблійному), либонь, не тільки тому, що полонених утримували в глибокому підвалі. Німці також ховалися в підвалах, проте багато з тих, хто не згорів, — задихнувся. А невелика група військовополонених урятувалася. Опісля їм довелося копати шахти, витягуючи з-під руїн мертві тіла й зносити їх до погребального вогнища.