Який може бути запах від спаленого міста? Від вогнища, на якому спалюють мертві тіла? Сморід від тисячі трупів…
«Спочатку трупи не пахли, і шахти були подібні до музеїв воскових фігур. Але потім почали загнивати й розповзатися, і сморід нагадував запах троянд і гірчичного газу».
Воннегут не писав, чи згодом, у мирному житті, його не нудило від аромату троянд, не скаржиться, що якісь запахи, запускаючи ланцюгову реакцію асоціацій, викликають у його пам’яті дрезденські жахіття й гнітять його психіку…
Ми охороняли джелалабадський аеродром. Батальйон розташувався довкола аеродрому, а наш взвод та гранатометників, як завжди, виперли в бік найімовірнішої появи супротивника. Ми зайняли оборону на сопці кілометрів за п’ять від розташувань основних сил батальйону, а гранаточетники окопалися на протилежному боці летовища. Потрібно сказати, що моджахеди якоїсь ночі примудрилися встановити міномет акурат поміж наших позицій… Феєрверк зчинився чималий, хтось нарахував вісімнадцять випущених мін ― головне, що нам не вдавалося покласти кінець цьому ворожому святу, аж поки не здійнялася пара гелікоптерів. Проте навіть на війні бувають дні без пострілів, а їсти хочеться щодня. Сніданок і вечерю ми готували самі, а за обідом їздили на аеродром до батальйонної кухні. Здається, нас тоді було четверо. Поки наші стояли в черзі за харчами, ми з Пашею Дарануцою сиділи в затінку шовковиці. Я, задерши голову, милувався плодами — маленькими спокусливими (їх чорнота легким глянцем пробивалася крізь сивизну куряви) гронами.
— Може, нарвемо? Солодкого хочеться.
Паша навпаки — втупив погляд у землю.
— Нє-е, не хочу. Я вже пробував: живота так скрутило, думав — здохну.
Він нижче схиляє голову між розставлені коліна й спльовує, цілячись у кузьку, що кудись діловито квапиться. Не влучає.
— Бо ти з дерева нажерся, а ми помиємо.
Паша ворушить щелепою, намагаючись зібрати в роті слину для наступної атаки на комаху. Однак у роті сухо, і він тільки облизується.
— Нє-е, Джафаров заборонив. Сказав, померти можна. А як хто ослухається, під трибунал віддадуть, як за самостріл. Дизентерія…
— Пішов він зі своєю дизентерією. Якщо ти боєць — насрати тобі на дизентерію, на Джафарова з його наказами і на все решту. А якщо ти засранець, то навіть, якщо тобі ордена за виконання наказів дадуть, все ’дно помреш засранцем.
Паша спокійно дивиться на мене, як на дитину, яка вередує через те, що їй хочеться цукерків. Сумно зітхає.
— Мені ордена не дадуть.
Нас гукає чоловік у льотному комбінезоні. На голові — кашкет із голубою околичкою. Мабуть, пілот літака чи вертольота.
— Ходіть за мною.
Ми з Пашею перезираємося. Але не квапимося кидатися на його поклик.
— Ворушіться! — підвищує він голос; у голосі командні нотки змішані з роздратуванням.
Ми з нехіттю підводимося. Може, він і велике цебе, але в нас своє начальство.
— І ти теж! — Тицяє пальцем позад нас, висмикуючи з натовпу якогось азіата.
Знімаємо з кузова вантажівки ноші, вкриті брезентом. Паша береться спереду, я — іззаду. Азіат із якимсь тлумаком плентається поряд.
Щойно взявшись за ноші, я збагнув, що ми несемо мертву людину. Я намагався не дивитися на ноші, одначе запах… Труп смердів (на відміну від Воннегута, я не знаю, з чим порівняти цей запах). Можливо, цей запах навіть не був гидотним або ж нестерпним, а видавався таким лише у поєднанні з трупом, проте я намагався дихати через раз.
Біля одного з наметів зупиняємося. Опускаємо ноші. Паша робить це трохи швидше, ніж я, тож ноші перекошуються й брезент сповзає. Мені не вистачає мужності його поправити, Паші, очевидно, теж. Ми дивимося, хтозна-куди. Тільки азіат нічого не помічає. Присідає навпочіпки, а потім примощується на тлумаку.
— Зачекайте, — наказує пілот, а сам заходить досередини.
Біля входу на табуреті сидить чоловік років сорока в спортивних адідасівських штанах і майці (на аеродромі чимало таких військових на розслабоні). Вигляд у нього, наче в шовковиці, вкритої курявою. Він курить, його впалі щоки (особливо, коли затягується) не бачили бритви щонайменше добу. На нас він не звертає жодної уваги, ніби нас тут і немає.