Якщо ж говорити про гідність, то нехай мені хтось відповість, чим відрізняється гідність людини, котра дивиться війні прямо в обличчя, від гідності людини, яка скоса зазирає війні до задниці?
Дупа — це тил. Велике діло — трішки обкакані. Зате не так страшно. Від страху також можна в штани накласти. Тому всі ми в лайні, тільки одні в чужому, а інші — у власному.
«Пора щось із цього записати, — кажу собі. — Хоча б останній абзац».
Щойно я вмикаю комп’ютер, Міка кидає своє малювання.
— Я хочу дивитися «Простоквашино».
Замість послатися на важливість роботи, я кажу:
— Давай диск.
— А ти будеш зі мною дивитися?
— Звичайно.
Хвилювання місцевого значення
Хочете, щоб жінка покохала вас?
Покажіть їй багровий рубець від рани.
Покалічте себе!
Коли Зоя прокинулася, ще не добігло й шести. Хоча зазвичай уранці її не добудитися; щоб вона розклепила очі, потрібно чекати щонайменше до години десятої. Крутилася з боку на бік, розчухувала комарині укуси — сну як не було. Може, тому, що це остання ніч у цьому ліжку, а попереду — прощальний день у цьому місті… Навіть не віриться, що майже цілий місяць збіг.
Того ранку (тільки це був пізній ранок) Зоя так само лежала в цій постелі і з-під прикритих повік стежила за сонячним зайчиком на протилежній стіні, який дрібно тремтів і метався між коричневою плямою на вицвілій (колись, мабуть, зеленій) шпалері й чорною голівкою цвяха, що самотньо стримів зі стіни. Рипнули, прямо таки заскиглили вхідні двері, протяг напнув вітрило штори, й тканина сполохано затріпотіла над ліжком, хльоснувши дівчину по щоці, але одразу ж безсило опала. Зоя сердито й гидливо відкинула з лиця затхлу шмату. Усе в цій кімнаті, чи то пак будиночку (їх тут називають врем’янками), просякло якимсь невиразним, але стійким запахом сирості й цвілі. У перші хвилини аж дух спирає, а потім вбуваєшся. Тільки зрідка пробирає, коли надто тісно з чимось «законтактуєш». Дівчина ліниво заворушилася.
— Ти так і будеш цілий день у ліжку валятися?
«Справді, треба вставати, поки не засмерділася в цій свинячій кучі», — подумала без особливого ентузіазму.
Знову кувікнули завіси, цього разу Лариса відчинила шафу на внутрішньому боці дверей якої було причеплене дзеркало, і, спочатку розіпнувши поли халата, а потім і зовсім висковзнувши з одежі, взялася розглядати на собі нового купальника.
— Я хочу їсти, — позіхаючи й потягуючись озвалася Зоя.
— Зроби собі бутерброда. У нас ще ковбаса зосталася. Можеш чаю на кухні заварити, там зараз нікого нема. — Лариса вертілася й вигиналася перед дзеркалом, ніби танцювала під ритм якоїсь лише їй чутної музики. — Я домовилася з дієт-сестрою — обідатимеш у санаторії. Казала приходити на половину другої, щоб не запізнювалися. Я вже їй заплатила. Там непогано годують. — Повернувшись до дзеркала боком, роздивлялася свої попу й груди «у профіль». — Зранку чайком переб’ємося, а вечерю самі готуватимемо. Наляжемо на салатики й фрукти. Як тобі мій купальник? Не надто відкритий? — Відтягнула смужечку трусиків, розвівши ноги, провела рукою по паху; змінила тон із безтурботного на заклопотаний: — Треба буде підбрити, а то волоски стирчать, ніби в мене у трусах сам Карл Маркс ховається. — Розсміялася своєму жарту.
— Фідель Кастро. — І собі скроїла похмуру посмішку Зоя (зі сну вона завжди трохи не в дусі).
Вони ще не встигли налагодити побут, поки що домашніми запасами обходяться. Лариса була зайнята — оформляла курсівку, здавала аналізи, проходила обстеження, а Зоя однаково не збирається біля плити стояти, вона не для того на курорт приїхала. Дівчина спустила ноги на долівку, знову позіхнула й, заклавши руки за голову, солодко потягнулася. Не встигла звестися й кроку ступити, як ударилася пальцем босої ноги об валізу, що випирала з-під сусіднього ліжка.
— С-с-с! Бляха! — сердито зашипіла. — Набудувала сараїв, людей за худобу має. У купе й то більше місця. — Знову сіла на ліжко й, підібгавши ногу, заходилася розтирати й дмухати на забитого пальця. — За що ми їй тільки гроші платимо?!
(Ця недоброзичлива тирада адресувалася їхній господині).
Справді, в помешканні було дещо тіснувато. Одразу за порогом (двері прорубані в причілковій стіні) по правий бік стояв невеличкий стіл, над яким висіла лікарняна тумбочка (отак як була з ніжками, так її й почепили на стіну), по лівий ― уже знайома шафа. Далі попід стінами — чотири металеві койки. У проході між ними не те щоб двом розминутися, одному можна пройти, і то тільки боком. Усе запаковано й утрамбовано по максимуму.