— Так! Мать вашу! Стуліть базар нахрен! Чого соплі в’яжемо?! — здійнявся нарешті над усіма чиїсь владний голос.
— Та це Колян тут щось піську дрочить.
— Що — вручну?! — Гигикання.
— Зараз він їй прочистить сажу, хай-но банника наготує!
― Стоп! Чого діваху не приготовили? — знову той самий командний голос. — Чи Колян ії в гумових чоботах через зимові рейтузи буде трахати?!
Після цих слів уже не могло зоставатися жодних сумнівів щодо реальних намірів нападників.
Одразу кілька чоловіків, заважаючи один одному, закопошилися біля Зої. Котрийсь не втримався на одній нозі й упав, викликавши сміх. Дівчину торсали й м’яли, обертаючи на різні боки, як ватяну ляльку.
— Що ви там мондохаєтеся? — подав голос розпорядник. — Труси з неї зніміть!
Через неузгодженість спільних зусиль труси не давалися, мовби прилипли до тіла. Почувся тріск тканини.
— Обережніше, інвентар не псуйте! — весело вигукнув якийсь жартівник; хтось інший у відповідь реготнув.
— Ви би, бля, їх ще гранатою підірвали, — дорікнув той, кого Зоя визначила тут за головного; кликали його Сірим. — Ноги, ноги їй розведіть, довботрахи!
Зоя почувалася, мов тягуча рідина, яку переливають із однієї посудини в іншу. Її розум усе ще відмовлявся визнавати, що те, що тут діється, — діється саме з нею. Однак деякі поступки таки відбулися: спочатку дівчина споглядала на все відсторонено, наче дивилася кіно, а тепер так, ніби вона в цьому кіно знімається. Цебто Зоя продовжувала розцінювати події не як реальну дійсність, а як гру, у якій бере участь.
— Коляна давайте! — командує Сірий.
Що ж це за таємничий Колян, задля якого всі так стараються? І цей тутешній командир Сірий, якого всі слухаються, їй також небезінтересний…
— Штани! Витрясіть його зі штанів! — кричить Сірий. — Кладіть на неї.
На Зою наче лантух упав, стало важко дихати.
«Ось і все!» — не майнула, як попередні, а застрягла в Зоїній голові думка.
Який сенс вона вкладала у ці слова — сама не знала. Те, що вона в цю мить переживала, можна було назвати відчуженням від власного тіла. Дівчина вже змирилася з тим, що із дим тілом зараз має відбутися. Зосталося тільки пережити страх очікування.
— Давай, Колян, віддери її по повній програмі!
Колян вовтузився на ній, слинив їй шию. П’яно щось бурмотів.
Зоя відвернула голову й замружила очі.
І враз ізнову здійнявся крик, лайка. Зчинилася бійка. Лише тепер Зоя по-справжньому злякалася. Билися хлопці так, ніби хотіли один одного повбивати. Без відчуття жаху на це неможливо було дивитися. Били один одного милицями по голові. Верещали якісь дівчата, котрі чи то розбороняли, чи то також брали участь у бійці. Коляна скинули із Зої копняком під ребра. Хтось нагнувся над нею, щоб допомогти звестися, але його збили з ніг. Інший об неї перечепився. Зоя відповзла під кущ. Там вона наткнулася на Коляна. Він тримав біля лиця руку й шморгав носом.
— Носа суки розквасили, — мовив. — А тебе не вдарили?
Зоя хотіла відповісти, але не змогла видавити з горла слова.
Несподівано звідкілясь виникла Надя. Впала поряд на коліна, обома руками потягнулася до неї, почала обмацувати.
— Як ти? Що вони з тобою зробили?
— Нічого, — таки видушила з себе Зоя. — Все нормально.
— Добре, що ми встигли. — Надя обійняла Зою. — Це я їх покликала. Я так за тебе злякалася!
— Не переживай, — подав голос Колян. — Я нікому не дозволив би її образити.
«Ну, ніхрена собі захисничок знайшовся! — подумала Зоя. — З такими захисниками вже ніяких кривдників не треба».
Надя одразу ж пройнялася до Коляна вдячністю і співчуттям.
— Вас травмували? У вас на лиці — кров.
— Дурниці, — недбало відповів Колян. — Хтось об мою голову ногою зачепився. Повідривати б йому ті ноги.
Мабуть, це був жарт.
«Голову б тобі відірвати», — у тон йому подумала Зоя й одразу ж розкаялася.
Тільки зараз вона зауважила, що Колян без ніг. Одна була ампутована вище коліна, а друга — трохи нижче.
Бійка припинилася, але крик не вщухав, матюки сипалися так само рясно.