Узявшись за руки, бігли алеєю. Перед танцмайданчиком спинилися, щоб перевести подих.
― Як ти? — запитала Надя.
― Якось дивно без трусів, — відповіла Зоя й засміялася.
― Та ти п’яна! — вигукнула дівчинка й собі розсміялася.
Справді, Зоя була п’яна. Але не тільки від вина, а від усього того, що цього вечора з нею трапилося. Надя також видавалася хмільною, хоча вином навіть уст не змочила. Обом було весело.
І ось тепер завжди лояльна Надя будь-що намагається вигадати й приписати Зої вину, якою вона мала би катуватися за однієї згадки про Колю. Забарикадувавшись подушкою, через бильце закидала її словами, наче камінцями:
— А до лікарні він хіба не через тебе втрапив?
Ця мала дурепа думає, що Коля напився (чи наковтався коліс, чи те й інше) до білої гарячки через те, що Зоя відмовила йому в інтимі. Насправді ж, причина прямо протилежна.
Лариса з Надею зайшли до крамнички, Зоя зосталася чекати їх на вулиці. Задумавшись, не одразу звернула увагу, що до неї гукають. Віддалік, біля бочки з пивом, угледіла гурт «афганців», серед них — Колю. Декотрі щось до неї горлали й вимахували руками на знак вітання. Зоя й собі у відповідь мовчки помахала рукою. Коли Коля відділився від групи й покотив у її бік, Зоїне серце забилося частіше.
— Здрастуй!
Тонкі риси лиця (як у Ален Делона, подумала Зоя; а в неї, як у Бельмондо), від правої скроні через щоку — шрам, праве око ледь помітно косить… Над верхньою губою сіялися темні вусики.
— Угу! — відповіла на привітання Зоя.
Він їй сподобався.
— Я — Микола. Ти пам’ятаєш мене?
— Ще б пак!
— Хлопці кажуть, що я тобі освідчувався в коханні й ти погодилася бути моєю дівчиною, — мовив просто, як про буденну річ.
— Хлопці?! — здивувалася Зоя й іронічно поцікавилася: — А сам ти не в курсі цих знаменних подій?
— Мене перемкнуло. Як вип’ю трохи — одразу пам’ять відбирає. Це в мене після контузії. Знаєш, як буває коротке замикання, і в хаті світло гасне… То в мене так у голові.
«Для чого ж ти п’єш?» — просилося на язик.
— Так можна і щось дуже важливе проґавити, — ніби про себе зауважила Зоя.
Із крамниці вийшли Лариса з Надею. Зоя познайомила Миколу з Ларисою.
― Ви далеко живете? — запитав він у Лариси. — Можна я вас проведу?
— Ми дівчата скромні, труднодоступні, залицянь від хлопців не приймаємо, але провести до воріт нас можна, — усміхаючись, погодилася Лариса.
Поселяючи їх, Фаня попередила, що в неї тут не бордель, тому якщо котра приведе сюди хахаля — негайно ж із тріском вилетить. А як дуже між ногами свербить, шукайте собі кущі або знімайте для траху окрему квартиру, як Катька.
Коли вони вже трохи пожили й ближче познайомилися з Катрею, повновидою блондинкою із величезними грудьми, Зоя запитала в Лариси:
— Думаєш, Фаня правду казала? Катя справді знімає для розваг квартиру?
— Я так зрозуміла, що вона сюди не на відпочинок приїжджає, а працювати.
— Що ж вона тут робить? — здивувалася Зоя.
— З усякими джигітами по ресторанах та кафе шляється.
— Та ти що! Виходить, вона блядь?
— Ні, блядь — це коли з усіма для власного задоволення, а Катя — за гроші, значить — проститутка.
— Та ну, вона ж учителька, в школі працює, — засумнівалася Зоя. — Нє, не схожа вона на таких, що мохнатками приторговують.
— Ну й жаргон у тебе! — похитала головою Лариса. — Катя — хороша дівчина, а все решта — не наша справа.
Справді, Катя хоч і старша, і вчителька, але спілкуватися з нею легко й просто. Це від Надьки Зої часом буває не по собі, почувається перед цим тринадцятилітнім дівчиськом навіть не як перед учителькою, а як перед завучем або й директором школи.
Микола не став ломитися у відчинену хвіртку, але й забиратися не квапився. Лариса зайшла до врем’янки, а Зоя з Надею затрималися, перемовляючись із хлопцем через загорожу. Тут-таки нагрянула Фаня й зробила їм суворе зауваження, висловивши невдоволення не лише словами, а й усім своїм виглядом. Дівчата шмигнули вслід за Ларисою, Микола ж вступив із Фанею в розмову. На превеликий усезагальний подив, за кілька хвилин хазяйка запросила Миколу на подвір’я.
— Та ти везунчик, — мовила Катря, котра вже зібралася на свою нічну вахту. — За моєї пам’яті в цей двір не ступала нога жодного залицяльника. Чим же ти так вразив нашу господиню?
— У мене багато переваг, — відповів Микола, вдоволено посміхаючись. — Пароль знаю.
— Молодець, — скуйовдила йому чуба, прощаючись. — Ну, бережи тут дівчат.
Зоя навіть трохи приревнувала. Чого це вона рукам волю дає?