Тоді він ще не був Графом Сен-Жерменом. Це прізвисько, що резонує з вічністю, дав йому один український генерал. Єдиний з генералів, кого воїн вважав сміливим і відчайдушним. Справжнім, не паркетним.
— Ну, ти, видно, живучий, як граф Сен-Жермен, мать його! — весело й по-хуліганськи вилаявся генерал, коли боєць розповів йому, що задумав. — Збираєшся жити вічно? Подивіться, чистий тобі граф!
Дивитися на бійця ніхто не побажав. Поруч жодного військового. Розмова була не для чужих вух. Генерал сидів на бетонному блоці, як простий солдат. Бетон дряпав задницю навіть крізь чорні гвардійські штани. Проте ні генерал, ні його молодий співрозмовник на це не зважали.
— А хто такий оцей граф Сен-Жермен? — спитав генерала хлопець.
— Та знаєш, це був один такий собі француз, який казав, що живе вже тисячі літ. Безсмертний ніби, щось таке, — і генерал усміхнувся.
Хлопець шанобливо похитав головою. Повага стосувалася не легендарного француза, а генерала.
«То він, виявляється, ще й книжки читати вміє. А кажуть, що в генералів одна звивина, та й ту кашкетом натерло, — подумав молодий гвардієць. — Ну що ж, граф то й граф».
І справді, було щось графське, породисте в його незалежній манері спілкування з товаришами. У прямоті постави. У поворотах голови. Його носу з горбинкою міг позаздрити будь-який нащадок лінії Валуа. А головне, зухвалість того, що задумав гвардієць, була воістину мушкетерською.
Та про це дещо згодом. А спершу про те, чому він став гвардійцем.
— Я військовий. Професіональний військовий. Я себе не бачу поза армією, поза структурою, — так він казав своєму товаришеві, розвіднику Толику, з яким розговорився відверто на позиції біля Дебальцевого. — Я не любив Майдану, не розумів його. Але я бачив, як розвалюють армію та силові структури. Розвалюють усе ті ж люди, які з насолодою топтали прапори своєї країни. А я їй давав присягу, своїй країні. І Батьківщина для мене не Донбас чи Київщина. Батьківщина — це ж уся Україна.
Хлопець жив у Слов'янську. Тут його добре знали. Міліція, спецслужби, чиновники. Ніхто з його знайомих не здивувався, коли молодий чоловік звільнився з внутрішніх військ. Але тут стався крутий віраж у його долі. Утім, він сам увійшов у поворот на повній швидкості відчайдушного боліда.
Ввічливі «зелені чоловічки» захопили міліцію в Слов’янську. Потім будівлю Служби безпеки. Потім змінили владу в місті, відтіснивши всіх прихильників України «за поребрик». Ох, хлопець так не любив це слово. Чуже, зверхнє. Бородаті дядьки, які танцюють з автоматами в ресторанах. Бойові машини десанту з триколорами на очах байдужих водіїв «ланосів». Це все те, від чого він повинен захищати свою країну, адже присягу ніхто не відміняв.
Він довго думав, чому саме його місто вони обрали за мішень. Звичайне донбаське містечко зі слідами промислової депресії нічим не відрізнялося від інших одноповерхових міст українського сходу. Залізнична станція? Але ж є поряд і Дебальцеве, і Краматорськ. Корисні копалини? Сіль, газ? У сусідньому Артемівську солі більше, а видобуток газу не так просто організувати з нуля, особливо якщо хтось могутній ставить палиці в колеса мрійливим геологам.
І Графа раптом осяяло. Єдине, чого не було ніде на Донбасі, але було в його місті, — це назва. Річ у назві міста. Слов’янськ. Вони ж хочуть зробити нову імперію, збурені ідеєю панславізму. Звільнення слов’янських земель від укрів має розпочатися звідси, зі Слов’янська. Цілком у дусі ситих політтехнологів, котрі рулили цією війною в перші її дні. Його рідне місто, не спитавши в сотень тисяч жителів, круглолиці московські дядьки просто призначили сакральною жертвою.
І ось тоді він повернувся добровольцем. Туди, де з активістів Майдану збирали ненавчені батальйони. У Національну гвардію.
Ідея виникла відразу. Обговорювати її не було з ким. Молодші командири надто молоді та недосвідчені. Старшим він не довіряв. І тільки гучноголосий високий генерал із першого погляду викликав повагу. Цей генерал був якийсь особливий. Планував операції легко й витончено, а потім ходив на бойові виходи разом зі звичайними солдатами, щоб переконатись у слушності своєї тактики. Зі стратегією в генерала теж усе було гаразд. Але для виконання стратегічних завдань у країни бракувало сил. Для того щоб блокувати Слов'янськ, знайшли тільки пару тисяч воїнів. Та й то лише після того, як вороги розстріляли капітана Геннадія Біличенка. Утім, Сен-Жермен ще до цього розстрілу розумів, що на його батьківщині йде війна. Капітан — її перша жертва, випадкова й від того ще трагічніша.