— Чуєш, допоможи підвестись!
І я, звісно, допоміг. І теж фамільярно скоротив дистанцію наших стосунків.
— Чуєш, Юро, а чому ти Цезар?
— Ну, розумієш, це мій улюблений актор, — сказав він і розсміявся. Його сміх чимось нагадував регіт автора «Синього вина» з мого дитинства. Дуже вже гучно сміявся Юрій Цезар. Виявилося, він дійсно вважав, що Цезар — ім’я кіноактора. Чого тоді сміятись?
Юра їздив на своєму троні Майданом, накинувши на плечі український прапор.
— Я приїхав до Києва лагодити скутер, — скутером він називав свій пересувний міні-трон. — Ну й вирішив залишитися. Я сказився від того, що менти побили сімнадцятирічних пацанів. Тепер нехай мене поб’ють. На все воля Божа. Стоятимемо до перемоги.
Юра мав і власну мотивацію участі в революції. Особисту.
— Я був власником невеликої крамнички в Євпаторії. І от її в мене відібрали. У мене і мого друга. Побили нас сильно, — весело розповідав він, проїжджаючи повз казани з борщами та кашами.
Хитра посмішка не сходила з Юриного обличчя. Його друг, тернопільський хлопчина, підійшов до нас і, потиснувши руку, захоплено зауважив:
— Юрко реально заводить. Ми серйозно сиділи біля бочки з дровами цілу ніч із ним. Він підбадьорював людей. Чуваки, кажу, з ним весело! Йому завжди потрібна допомога, але ми хлопці ніби не горді. Допомагаємо.
І разом із таким же, як сам, юним майданівцем узяв під руки Цезаря і спустив його на землю. А повз проходив довготелесий революціонер з охороною, якому невдовзі історія знайде місце в прем’єрському кріслі.
— Агов, Арсенію, як вас там? Петровичу! — закричав Юра. — Я за вас голосував!
«Он як, — відзначив я по думки, — зі мною на ти, а з Петровичем — то на ви».
Довгий, як жердина, Арсеній Петрович мусив присісти навпочіпки біля інваліда, щоб його очі були на рівні Юркових.
— Я за вас голосував, — повторив Цезар і без пауз та ніяковості додав: — А можна ваш телефон?
Яценюк знітився, але швидко знайшовся.
— Ти знаєш, мій номер в охоронців, я його… еее… не пам’ятаю, вони його… еее… тобі дадуть.
— І ти, ти теж дай, — сказав Цезар, повернувшись до мене.
Я, на відміну від Петровича, свій номер пам’ятав. Довелося повідомити настирному інвалідові свої контакти.
Майдан кипів веселощами, що вирували довкола інваліда.
— О, диви, скільки жиру! — сміявся Юра, вдихаючи аромат борщу.
— Ти спробуй, друже, який смачний! — простягав господар казана величезну ложку безногому Юрі.
— Слава Україні, — замість подяки пробурмотів Юра, ковтаючи борщ, і в нього вийшло щось на кшталт «Слава України».
— Ні, друже, правильно не «Слава України», а «Слава Україні».
— Та я знаю, знаю. Просто борщ у тебе дуже смачний. Героям слава!
— Ну, тепер уже молодець! — похвалив Юрка кухар.
М’який пластиковий стаканчик зі звішеним через борт «хвостом» чайного конверта обпікав руки. Над кам’яним архангелом здіймався дим.
Юра підкотив до намету з написом «Донецьк» і зупинився біля бочки. Веселий вогонь бився в ній, облизуючи зламані ніжки старого стільця. Невисокий середніх літ чоловік підкидав у бочку дрова і, вдивляючись у химерну гру вогню та холоду, мрійливо всміхався своїм думкам.
— Це Толя! З Донецька! — крикнув Цезар, навіть не дивлячись на мене. — Привіт, Толю, як справи?
— Та нічого, нормально, — відповів Толя, далі усміхаючись. Щось дуже гарне й чесне було в його усмішці.
— Він із Донецька, — сказав мені Цезар так, ніби відкривав страшну таємницю Толиного походження. — Він герой! Кинув усе, і тепер йому назад вороття немає. Там же всі бандити, у цьому Донецьку, ну, ти знаєш.
Толя тихо, але наполегливо перебив його:
— Ну, по-перше, бандити там не всі. І тут у нас дуже хороші люди. Весь намет із Донецька, тридцять людей. А по-друге, який я герой? Просто хочу жити чесно і хочу, щоб усім жилося краще. Якось так. А закінчиться Майдан — повернуся до села.
— До якого села?
Для Юрка це була новина. Людина з Донецька живе в селі. Цезар, мабуть, думав, що в Донецьку всі шахтарі. «Вышел в степь донецкую» і таке інше.
— Я ж із-під Опитного, там земля моя, трактор. Там мій дід ще орав.
— То ти, виходить, донецький колгоспник? — навіть у тому, як Юра здивувався, повіяло безпардонністю, на яку співрозмовник міг образитись. Але Толя анітрохи не обурився, а ще більше усміхнувся.
— Так, Юро, саме так. Донецький колгоспник.
— Ну, бувай, колгоспнику, — попрощався з ним Цезар і велично рушив на своєму троні далі Майданом.