— Розумію, — сказав Леон.
Карл вийшов, поправляючи комір куртки. Він знав, що сьогодні має ціль, і від цього йому було добре на серці. Але ще не знав, що сьогодні йому доведеться взятися за нову справу. І ця справа буде набагато важчою за набитий книжками рюкзак.
Це був осінній день, що марив про літо. Соборну площу заливало сонячне світло, старі стіни здавалися знову молодими, а старе місто — нещодавно збудованим.
Щойно Карл Колльгофф ступив на бруківку, відполіровану незліченними підошвами кількох поколінь, як одразу відчув, ніби за ним пильно спостерігають. Він навіть зупинився й озирнувся, обертаючись по колу, як промінь маяка. Люди пропливали повз нього, немов кораблі. Деякі мчали, як швидкохідні катери, інші ж повільно дрейфували, як плоти. Але ніхто не дивився на нього.
Карл знав, що йому неодмінно слід дотримуватися розкладу. Він буквально відчував, як швидко спливають секунди. Саме тому поквапився далі, намагаючись спекатися настирливого, як муха, відчуття, — та безуспішно.
Несподівано маленька дівчинка з темними кучериками пройшла поруч з Карлом, припасувавши свій крок до його. Вона мала точнісінько такий самий вигляд, як головна героїня книжки з картинками «Замок для принцеси». Це була одна з тих книжок, у яких принцес можна було наряджати в сукні на липучках. Також вона трохи нагадувала дівчинку Ділі з лялькової вистави про Ділі, у якій головна героїня й крокодил боролися проти злого Касперля.
Щоправда, для більшої схожості Ділі слід було б одягнути в яскраво-жовтий зимовий пуховик із товстими дерев'яними ґудзиками, жовті в'язані колготки й світло-коричневі черевики з облямівкою з овечого хутра. Найбільш помітною деталлю образу став би, звісно, шкіряний льотний шолом, до якого були прикріплені окуляри — суто модний аксесуар, адже керувати вертольотом у ньому навряд чи вдалося 6. Крім того, потрібно було уявити, що хтось посипав її обличчя пилком соняшника — так багато в неї було ластовиння. Найбільше його скупчилося на кирпатому носі, ніби це було найгарніше місце на її обличчі. Очі дівчинки були ясно-блакитні — кольору неба, а не морської хвилі.
— Привіт, я Шаша. Мені дев'ять років, — вона сказала це так, ніби й не сподівалася почути у відповідь від Карла його ім'я та вік. Це була суто інформація — не привід завести розмову. Для свого віку Шаша була маленькою, через що її часто дражнили в школі. Крім того, вона вважала себе трохи повненькою. Причиною ж зайвої ваги були всього-на-всього запаси, які дитяче тіло накопичувало для стрімкого росту в недалекому майбутньому.
Карл не сповільнив ходи. Книги ж мали швидко дістатися до своїх читачів. Вони здавалися йому продуктом із невеликим терміном зберігання, нехай навіть не таким, як овочі.
— Ти не боїшся мене?
— Ні.
— Тобі не варто ходити з незнайомцем.
— Ти не незнайомець, я тебе знаю.
— А от і ні.
— Я весь час зі свого вікна бачу, як ти проходиш через площу. Відколи я навчилася думати. А думати, як каже мій тато, я навчилася рано. І відтоді вже не припиняла. Коли не вигляну у вікно, ти завжди там. Як передзвін із собору на площі. Тож я тебе знаю, — її слова лилися нескінченним потоком.
— Якщо ти мене знаєш, то як мене звати?
— Цього я й про дзвони в соборі не знаю. Але я все одно впізнала б їх навіть із сотні тисяч мільйонів інших дзвонів. Так само, як я впізнала б тебе серед безлічі людей.
Карла цей аргумент анітрохи не переконав. Він видався йому занадто дитячим.
— Виходить, ти мене таки не знаєш, а отже, я — незнайомець.
— Ти Книгоходець. Так я тебе називаю. Тож в тебе є ім'я, і я його знаю.
Карл зітхнув.
— Якщо ти так довго за мною спостерігала, то, певно, маєш знати, що я завжди ходжу сам.
— Не проблема. Ти йдеш сам, і я йтиму сама поруч з тобою.
— Ні, — відказав Карл. — Так не годиться.
Діти подобалися йому, але він їх зовсім не розумів. Його власне дитинство лишилося так далеко позаду, що спогади про нього стали схожими на вицвілі пола-роїдні знімки. І поки Карл ставав старшим, діти, як і раніше, лишалися дітьми, тому відстань між ними й Карлом невпинно збільшувалась. Тепер уже він не знав, як її подолати...
Тож залишив Шашу стояти наодинці.
Наступного дня Шаша прийшла знову. Спочатку вона нічого не говорила, просто йшла поруч і спостерігала за ним.
— Учора вночі я міркувала, чи можеш ти все-таки бути небезпечним. Бо ж ти спитав, чи не боюся я, — вона вказала на його ноги: — Але ти зовсім не ходиш, як небезпечна людина.
Карл перевів погляд на свої ноги й почав стежити, як вони рухаються. Він ніколи не думав про те, що міг ходити якось «по-небезпечному». Зате вчора ввечері він думав про те, як вчинить, якщо Шаша повернеться: нізащо не візьме її з собою в обхід.