Саме тому відповів їй:
— Можливо, я стаю небезпечнішим, коли завертаю за ріг? На вузеньких вуличках старого міста?
— Не думаю, — вона похитала головою — темні кучері гойднулися.
— А може, я викрадаю дітей!
— Ні, ти точно не зміг би. — На Шашу слова Карла не справили жодного враження.
— Хочеш, щоб я це довів?
— Ти надто повільний.
— Упевнена? Хочеш, щоб я тебе спіймав?
— Ти серйозно? — вона опустила підборіддя і скептично підняла брови.
— Я ж зроблю це!
— То ти нарешті зробиш чи тільки говоритимеш?
Карл обійшов Шашу. Вона ні на секунду не зводила з нього пильних очей. Він дочекався, поки та кліпне, й умить потягнувся, щоб схопити її. Але дівчинка вправно ухилилася. Лише один невеличкий крок убік, не більше. Він потягнувся ще раз, та вона, сміючись, знову ухилилася.
— У школі ми постійно граємось у квача. І я на другому місці. Лише Свенья грає краще, але вона найкраща в усьому, тож це не враховується. Крім того, вона дуже зла, ставить нам усім оцінки за те, наскільки ми хороші друзі, і постійно їх змінює.
Карл більше не намагався зловити Шашу. Досить. Він уже й так зробив із себе посміховисько. Залишалося тільки сподіватися, що ніхто цього не бачив. Усе ж таки не хотілося псувати репутацію.
Шаша поглянула на нього з усмішкою.
— Гаразд, мене ти не боїшся. А от Свенью, схоже, боїшся?
Вона кивнула.
— Страшенно боюсь. Але її всі бояться. Її краще боятися. Та ти б і сам злякався.
Карл розсміявся. Він відчув себе старезною іржавою машиною, яка була знову на ходу.
— Ти кумедно смієшся, — сказала Шаша. — Так, ніби не вмієш сміятися правильно.
— Усі вміють сміятися.
— Ні, тільки не моя тітонька Бербель. Вона ніколи не сміється. Там, звідки вона родом, усі такі.
— І звідки ж вона?
— Гадаю, зі Швеції.
— І чому ж люди у Швеції не сміються?
— Узимку там дуже холодно, і коли смієшся й відкриваєш рот, холодне повітря обдуває зуби. А це страшенно боляче. Тому вони тільки посміхаються. Тітонька Бербель кумедно розмахує руками, а іноді навіть тупає ногами на місці, коли їй смішно.
Карл завернув у провулок Сальєрі.
— Твої батьки, либонь, хвилюються, куди ти поділась.
— Мій тато ще на роботі, а мама померла.
Карл зупинився й глибоко зазирнув у Шашині блакитні очі:
— Мені дуже шкода.
— Чого саме з цього шкода?
Карл замислився.
— І того, й іншого. Але другого, звісно, набагато більше.
— Мама — це лише фотографія на комоді. Я її геть не пам'ятаю. Мені здається, саме тому я не можу сумувати через те, що вона померла, — вона посміхнулася й показала на свій рот. — Тато каже, що в мене її усмішка й сміх. Ось чому я обожнюю сміятися. Виходить, що моя мама завжди сміється разом зі мною. А твоя мама сміється з тобою?
Карлу не хотілося говорити про свою матір.
— А що, як твій тато повернеться додому, а тебе нема...
— Та він і так про це знає! Я частенько кудись ходжу. Татко анітрохи не переймається, і тобі не слід.
Відколи його дружина померла і сімейні доходи раптово скоротилися, батько Шаші важко працював у компанії з обробки металу, часто залишаючись на роботі допізна. Інакше їм довелося б переїхати, а він не хотів, аби його донька пережила ще й розлуку з друзями. Вони обов'язково мали залишитися.
— Сьогодні я йду з тобою, бо я про дещо подумала: мені кортить дізнатися, куди ж ти постійно ходиш. Я завжди бачу тебе на площі, та й тільки. Часто я уявляла собі твій шлях. Навіть по-справжньому малювала картинками! А тепер хочу знати напевне, бо мені цікаво. У якийсь момент мені стало настільки цікаво, що я просто взяла й підійшла до тебе.
Вілла містера Дарсі була вже зовсім неподалік.
— В англійській мові є приказка, яка звучить так: цікавість кицьку загубила.
Шаша поглянула на нього, здивовано здійнявши брови.
— Для тебе вона означає ось що: ти зі мною не підеш. Це моє останнє слово.
Наступного дня вона повернулася. Шаша вигадала хитрий план. Не важливо, наскільки переконливими були її вмовляння супроводжувати його, аргументи Карла проти цієї ідеї були ще більш переконливими. Ось чому вона вирішила взагалі нічого не говорити й просто пішла з ним.
Карл на кожному кроці очікував почути від неї хоча б слово, та вона мовчала. І оскільки Карл не знав, що сказати, він теж мовчав. Отак мовчки пліч-о-пліч ішли вони досить довго. Саме тоді Карл вирішив, що сьогодні — і тільки сьогодні — дозволить їй піти з ним, бо вона була такою тихою. Він навіть не підозрював, що помилився. Карл зиркнув на дівчинку.