— Розумієш, я дуже люблю книги й не став би спалювати їх. Хоча, звісно, уважаю, що це можливо, але в окремих випадках. До прикладу, коли зима надзвичайно морозна й потрібно зігрітися, аби не замерзнути до смерті, тоді це дозволить зберегти життя. Книги можуть рятувати по-різному: зігрівати наші серця, а в надзвичайних ситуаціях — наші тіла.
— Але де ж тоді всі ваші книжки? — запитала Шаша.
— Знаєш, люди ж дедалі частіше забувають про читання. Водночас під обкладинками книжок — люди та їхні історії. Усередині кожної книги — серце, яке починає битися, коли її читаєш. Тому що це серце єднається з твоїм.
Його слова звучали сумно. Дарсі дивився не на Шашу, а на вогонь. Зазвичай він не говорив багато й нині робив це лише через відчуття, ніби він говорив сам із собою. Якщо він до когось і звертався зараз, то це до Карла. Йому він уже давно хотів багато чого сказати.
— Я анахронізм. І мені до вподоби ним бути. Я повільно рухаюся у світі, який стає все швидшим і швидшим. І мені хотілось би, щоб люди читали, — Дарсі взяв одну книгу з невеличкого стосу. — Усе, що я прочитав, вирушає просто до бібліотеки старого міста, щоб дарувати радість іншим, доки не пожовтіє.
— Пожовтіє... — Шаша вимовила це слово, немов старалася розсмакувати його. — Огидне слово. Звучить якось липко.
— Атож! І воно ніби заразливе, як хвороба, яку можна підхопити, торкнувшись сторінок. Нікому більше не схочеться доторкатися до пожовклої книги. Як до хворого на проказу. Я передав місцевій бібліотеці гроші на прибудову, де можна було б зберігати пожовклі книги під надійним захистом так, щоб вони не продовжували жовтіти. Колонія вигнанців, якщо ваша воля. На жаль, ліків від цього недугу не існує.
Шаша уявила собі, як старі книжки туляться одна до одної в понурій бібліотеці. Сумне видовисько... Але й те, що вона бачила перед собою зараз, зовсім її не тішило: ні порожні кімнати вілли, ні голі холодні стіни.
— Але ж завжди є пара книжок, які особливо подобаються. Які аж ніяк не можна віддати, бо хочеться, щоб вони були з тобою. Я б нізащо не віддала «Подвійну Лоттхен».
— Саме такі книги особливо важливо віддавати, щоб інші теж знайшли в них утіху. Книги, які найбільше з'єднані з серцем.
— Ви говорите майже як священник.
Дарсі посміхнувся.
— Іноді я так і почуваюся, — потім він перевів погляд на Карла Колльгоффа. — Яка у вас кмітлива маленька супутниця.
— Я здивований не менше, ніж ви.
— Ви могли б привести її з собою знову. Та зараз мені потрібно трохи попрацювати до закриття біржі в одному далекому краю.
Дарсі подобалося висловлюватися архаїчно. Це надавало раціональній грі з грішми особливої привабливості.
— А наступного разу я покажу тобі сад, гаразд? Тобі й пану Колльгоффу теж. Тому що я вже давно хочу показати йому свій сад.
Карл був не з тих людей, хто давав волю сльозам. Востаннє він плакав у чотирнадцять років, коли його серце розбила дівчинка, яка на перерві зачитала його любовний лист, збризнутий маминими дорогими парфумами, усім своїм подружкам. А потім викинула в смітник. Карл більше не пам'ятав її імені. А його очі зовсім забули, як воно плакати з горя. Ось чому цієї миті він відчув, як засвербіло в кутиках очей.
Містер Дарсі провів їх до дверей, і вони ввічливо попрощалися. Потім Карл поглянув на Шашу, яка саме намагалася балансувати на одній нозі. Він дивився на неї довгим, пильним поглядом.
— Я знаю, що ти збираєшся сказати мені, — нарешті їй вдалося утримати рівновагу, — не варто було пхати свого носа, куди не слід. Твоя правда.
Карл кивнув.
— І ще ти хочеш сказати, що мене за вухо варто було б приволокти до батька, — вона погрозливо виставила свій мізинець. — І що я більше ніколи-ніколи не повинна ходити з тобою!
Карл не став кивати.
— Але зараз, після того як той чоловік був таким люб'язним і запросив нас обох, ти більше не можеш так сказати. Бо все ж таки я добре вчинила, що забігла всередину, хай навіть і зовсім неправильно. Ось чому ти не знаєш, що мені сказати. У твоїй голові лунають два голоси, і ти гадки не маєш, який з них слушний. Отож, я пропоную тобі чудове рішення: ти дозволиш мені продовжувати ходити з тобою. А я буду добре поводитися. Адже я вчуся на своїх помилках. Хіба це не повинно винагороджуватися?
— Добряче ж ти все продумала.
— Це все спало мені на думку, коли ми йшли тим довжелезним коридором.
— Мені вже час, — сказав Карл і рушив далі, похитуючи головою, — решті книжок з рюкзака пора до своїх господарів.
— А я? — запитала Шаша. — Я навіть не уявляю, як мені дістатися додому!
Карл зупинився.