— Це ти також вигадала в тому коридорі?
Шаша гордовито кивнула.
— На випадок, якщо інших причин не вистачить, — вона безневинно усміхнулася, як наймиліша дівчинка в цілому світі.
Карл тяжко зітхнув.
— І ти не забігатимеш у будинки та квартири? Просто з цікавості?
— Ні, цього я не стану робити.
— Чесно?
Шаша підійшла до нього й простягнула долоню. Карл узяв її за руку.
— Обіцянка — не цяцянка, сказано — як зав'язано, — промовляючи це, Шаша тиснула йому руку, скріплюючи обітницю.
* * *
Наступною вони відвідали монахиню. Вона жила в старому монастирі й ніколи його не покидала. Після п'ятисот дев'ятнадцяти років існування Ватикан зібрався розпустити Бенедиктинський орден, але вона не схотіла залишити монастир. Усе ж таки він був її домом.
Ніхто й припустити не міг, що сестра Марія Гільдеґард житиме колись у монастирі. Її батько був молекулярним біологом, а мати — астрофізиком. Обоє вони непохитно вірили в науку. Усе, що пояснювалося тільки буквами й не доводилося цифрами, не мало для них ніякого значення. У їхній оселі не було місця для Бога.
Але їхня донька ще з дитячого садка заявила, що не хоче бути ані принцесою, ані астробіологом (про що таємно мріяли її батьки). Вона хотіла стати монахинею. Батьки лише посміялися й подумали, що вона переросте свою безглузду мрію. Окрім того, їм також хотілося мати онуків, про що вони неодноразово говорили. А тим часом мрія зростала разом з їхньою дочкою. Це було неясне бажання, як хмара, яку не можна обійняти і яка не має сталої форми, а окреслюється вітром. І хоча бажання дівчинки змінювало свій вигляд, воно завжди залишалося тією ж хмарою.
Після закінчення школи їхня донька вирушила на шість тижнів до Зімбабве, щоб працювати з дітьми-сиротами. За доленосною випадковістю це був проект бенедиктинських монахинь. У їхньому колі мир і спокій знову запанували в житті майбутньої сестри Марії Гіль-деґард. Вечорами вона читала Новий Заповіт. Але не так, як у школі, як обов'язкове завдання, яке треба виконати до наступного уроку, а за власним бажанням і лише в тому обсязі, який був їй під силу. Вона познайомилася з юнаком на ім'я Ісус, який указав їй подальший шлях, який привів її в монастир бенедиктинських монахинь. Там вона вперше в житті відчула себе на своєму місці. Це було схоже на повернення додому після того, як почало здаватися, що ніякого дому немає. Сестра Марія Гільдеґард не хотіла залишати це особливе місце, адже більше ніде не почувалася так добре.
Єпархія вже надіслала повідомлення про виселення, вимкнула електрику, воду та опалення, навіть погрожувала штрафами. Але, за давнім церковним законом, її не можна було вигнати силоміць. Водночас, якби вона покинула монастир за власним бажанням, їй би вже не дозволили повернутися. І хоча сестра Марія Гільдеґард не знала, чи перебуває вона під постійним наглядом, ризикувати все ж не хотілося. Карл завжди приносив їй детективні романи. Кожного разу він пакував фунт борошна й пачку свічок на додачу як необхідні припаси. Вони ніколи цього не обговорювали. Інші сусіди теж час від часу щось їй приносили, сподіваючись, що небеса не розгніваються за це.
Карл нічого не знав про невеличкий садок на внутрішньому подвір'ї монастиря, де господарювала сестра Марія Гільдеґард. Ще він не знав про колодязь, який забезпечував її питною водою. Саме тому Карл не розумів, чому вона розмовляє про погоду з таким запалом, не знав, що це важливо для її рослин. Він дав їй ім'я благочестивого ченця з роману Германа Гессе «Нарцис і Ґольдмунд». Карл обрав для неї ботанічний термін і назвав її сестрою Амариліс.
Шаші було цікаво познайомитися з монахинею. Їй кортіло дізнатися, чи їдять вони щось, окрім гостій, чи мають під чепцем волосся (і яке воно завдовжки), чи існують спеціальні піжами для монашок. Питання про те, чи обов'язково все має бути вимите свяченою водою, вона все ж вирішила приберегти. Але ще одне так і вертілося на язиці:
— А правда, що тобі взагалі не можна одружуватися, якщо ти монахиня?
— Я вже одружена.
— Ого! А Бог про це знає?
Амариліс засміялася.
— Бог — це і є мій наречений.
— Значить, твій наречений живе дуже далеко.
— Чому ж? Небеса прямісінько над нами.
— Так, справді. Але ж ти не вмієш літати.
Вона уважно оглянула вбрання Амариліс:
— Чи все-таки?
— Я ніколи не перевіряла.
— Варто спробувати. Якщо ти наречена Бога, йому хотілося б, аби ти була поруч із ним.
— Усі монахині — його наречені.
Шаша нахилила голову.
— Я гадала, у людини може бути лише одна дружина. — Тоді Шаша кивнула, бо зрозуміла. — Він же Бог. Тож, звісно, йому не обов'язково дотримуватися власних правил.