Від цих слів сестра Амариліс утратила дар мови. Карл натомість швидко попрощався, воліючи вдати, що нічого особливого не сталося.
* * *
Наступну книгу, ретельно запаковану, належало передати докторові Фаустусу, який стверджував, що був почесним професором, але ніколи не здобував вищої освіти. Він був вельми розумний, однак у батьків не вистачало грошей на його навчання. Отож, він, пішовши стопами батька й діда, став кондуктором на залізниці. Щодня йому доводилося вислуховувати нахабні скарги щодо непунктуальності, некомпетентності чи недоброзичливості. Вигляд він мав такий знервований, ніби за ним стежили. До того ж страшенно боявся собак, особливо пуделів. І все-таки йому дуже хотілося мати постійного супутника — розумного, відданого, поважного пса, який би добре пасував такій ученій людині, як він. Це протиріччя, попри всю свою мудрість, Фаустус подолати не міг.
Обрати для нього ім'я було занадто легко. Доктор Фаустус читав історичні трактати, аби спростовувати їх у чисельних листах, які він надсилав авторам цих праць. Він розповідав про це Карлові абсолютно поза контекстом. Його пояснення були заплутаними, як ріки з безліччю приток. У якийсь момент доктор зачиняв двері, похитуючи головою.
Цього разу пані Довгапанчоха приготувала для нього нездорову описку («гімнозію»). Поміж відвідуваннями Карл завжди відчував особливий зв'язок між собою та світом. Він мало про це думав, так само, як і про свій шлях. Про нього дбали його ноги. Сьогодні все було інакше. Шаша майже не розмовляла, але все-таки була поруч, і це змінювало все. Чому вона взагалі тут, з ним? Це ж запитання він поставив і самій Шаші:
— Чому ти не граєшся з іншими дітьми? Хіба так уже не роблять?
— Звісно, роблять.
— Але не ти?
— Я теж.
— Але не зараз.
— Еге ж.
— У тебе немає друзів?
— Аякже!
Карл від своїх стажерів був добре знайомий з такою манерою вести розмову. Жодного зайвого слова не вилітало з їхніх вуст. У такий спосіб вони, мабуть, заощаджували енергію для інших занять.
— І хто ж вони?
— Алекс, Лейла, Симона, Анна, Єва-Ліна, Тім. Хоча постривайте, з Євою-Ліною я більше не дружу. Вона стала зовсім зарозумілою дурепою. Можна я передам наступну книгу?
Карлу подобалося передавати святково запаковані книги. У такі моменти, хоча й зовсім трішки, він почувався Санта-Клаусом, хоча ніколи б у цьому не зізнався.
— Ні, так не годиться.
— Будь ласочка! Лише один раз!
— Пробач, але ні.
— Прошу-прошу-прошу!
— Може, якось іншим разом. Але не Еффі Бріст.
— Ні, я хочу теперечки! Тоді я більше ніколи не докучатиму, обіцяю.
— Це шантаж.
— Я знаю. Ну то як, згода?
Перед ними виріс дім Еффі Бріст. Карл похитав головою.
— Ні. Але ти можеш сама подзвонити в двері.
— Це зовсім не одне й те саме!
— Коли передаєш книгу, вона не видає такий приємний звук, як дзвінок у двері.
Карл мав рацію: пролунав мелодійний дзвін Біг-Бена.
Невдовзі Еффі, трохи захекана, відчинила двері.
— Добридень, пане Колльгоффе! — вона помітила Шашу. — Ви сьогодні привели з собою онучку?
Еффі простягнула їй руку.
— Ні, я Шаша! Я допомагаю йому. Стареньким завжди потрібно допомагати!
Карл уже давно не почувався молодим. Але ніколи ще він не відчував себе таким стариганом, як у той момент. Нібито Шаша почепила на нього табличку з написом: «Самостійно вже не впорається».
— Я дуже люблю дітей, — сказала Еффі.
— А у вас є діти? — Шаша вважала, що це просте запитання. Щоб дати на нього відповідь, достатньо одного слова: «так» або «ні». Та для Андреа Креммен це було не одне слово й навіть не книга, а ціла бібліотека.
— Поки що ні, — сказала вона, коротко впорядковуючи цю бібліотеку.
Карл зняв рюкзак з плечей, розстебнув його, щоб дістати останню на сьогодні книгу.
— Можна я її передам? — запитала Шаша солодким лавандово-медовим голоском.
— Нехай дитина передасть книгу. Здається, для неї це багато значить.
Карл вагався. Він завжди доставляв книги самостійно — від початку й до кінця. А нині, уперше за багато десятиліть, йому потрібно було порушити свій звичний розпорядок. Усе змінювалося. І змінювалося надто швидко для нього. Йому здавалося, що руки відмовляють йому служити. Вони подолали лише половину шляху до крихітних ручок Шаші.
Нарешті вона взяла пакунок і сунула його Еффі занадто поспішно та безцеремонно.
— Розгортайте-но! Я завжди дуже швидко відкриваю свої подарунки, бо мені кортить дізнатися, що всередині, — Шаша засміялась. — А зараз мені кортить побачити, що там у вас.