Це була «Донька Сутінкової Троянди», продовження популярного роману. За анотацією на обкладинці, у ньому було викладено ще драматичнішу історію надзвичайно талановитої юної садівниці, якій довелося зростати в сповненому жорстокості сиротинці.
— Напевно, ця книжка сумна, — сказала Шаша, побачивши на обкладинці жінку з похиленою головою.
Еффі погортала сторінки.
— Так, сумна. А ще дуже правдива. Хай там як, а мені вже кортить якнайшвидше її прочитати. — Вона поглянула на Шашу. — Ти принесеш мені книгу наступного разу?
— Авжеж, — відповіла Шаша, — якщо він мені дозволить.
— Ви ж обов'язково дозволите їй, чи не так?
Карл посміхнувся.
— Побачимо.
Еффі знову подивилася на Шашу.
— У пана Колльгоффа це означає «так».
Насправді це означало «ні». І Еффі це відчувала. Але їй не хотілося, аби це все-таки було «ні». Поки щось не висловлене чітко, можна його тлумачити, як завгодно, чим Еффі й скористалась.
Вони попрощалися. Тепер Карл був змушений занести ще одну зміну до свого усталеного розпорядку дня — перед тим, як податися додому, потрібно було відвести Шашу назад на площу, що забере в нього час, який можна було б провести дома за книгою. А отже, він прочитає менше сторінок, витратить більше часу на те, щоб дочитати нинішню книгу, і пізніше розпочне читати наступну. У його житті все було так тісно взаємопов'язано, що навіть найменшої порошинки вистачило б, аби вивести з ладу цілий механізм.
— Мила жінка, — промовила Шаша. Вона вирішила трохи позадкувати: — Але щось з нею не те.
— Я знаю.
— Вона так кумедно погортала книгу, ти помітив?
— Що ти маєш на увазі?
— Не знаю. Наступного разу треба уважно придивитися, якось незвичайно вона це зробила.
— Еффі дуже особлива.
Шаша змінила крок на стрибки.
— Чому ти називаєш її Еффі Бріст? Або ж, наприклад, містер Дарсі? На табличках біля дверного дзвінка написані зовсім інші імена.
— Це імена, які я їм дав. Імена, які їм пасують. Люди, які люблять читати, заслуговують називатися іменами героїв книг.
— Я теж заслужила таке ім'я?
— А ти багато читаєш?
— Достатньо, щоб присвоїти мені ім'я!
— І яке ж ім'я ти дала б собі?
— Я перша запитала!
Карл замислився.
— Для тебе я не маю імені.
Шаша засміялась.
— Гаразд, нехай. Але завтра ти його скажеш, еге ж? Бувай, Книгоходцю! — і вона побігла геть.
Карл вирішив купити пляшку вина, аби трохи заспокоїти нерви алкоголем. Як вантажному автомобілеві необхідне мастило, так йому було необхідне вино. Він завжди обирав французький сильванер — через особливий присмак груші та айви, а також тому, що він обожнював ковзати кінчиками пальців по дивовижно округлих боках пляшки, що нагадувала флягу за формою, яку мали лише вина цього регіону.
Він купив одразу дві пляшки. Зрештою, цілком імовірно, що завтра Шаша може з'явитися знову.
Наступного дня Карл вирушив до свого колишнього начальника Ґустава Ґрубера в будинок для літніх людей «Мюнстерблік» з краєвидом на собор. Щоправда, собор звідти можна було побачити, лише вилізши на дах або підстрибнувши на три метри вгору. Карл завжди відвідував Ґустава між сніданком і обідом.
Украй важливим було не турбувати його під час їди. У домі для літніх людей час вимірювався не годинами, а прийомами їжі. За сніданком і обідом слідували кава з тістечком, вечеря, а для міцного сну була склянка теплого молока, лікеру чи вина. І солодкий смаколик на додачу.
Раніше в Ґустава були кучері кольору пшениці, але тепер той самий колір на його волоссі видавався чудним. Його насиченість, здавалося, глузувала з останніх ниточок брів і попелясто-сірої щетини. Тепер у його зовнішності було щось від клоуна, який вже давно ходив без гриму. Але дотепність та мудрість ще досі добре проглядалися в його зморшках сміху та брижах думок. Пустотливі іскорки в очах втомилися й більше не хотіли стрибати, а бубонці не хотіли дзвеніти й сяяти. Та все ж бешкетник у ньому продовжував жити.
Ґустав лежав у ліжку, тримаючи в руках книгу без обкладинки — її він відірвав. Він ледве міг тримати книжки в твердій палітурці через їхню вагу, але книг у м'якій обкладинці терпіти не міг.
Йому здавалося, що лише в твердій палітурці дорогоцінні слова надійно захищені, неначе так їм ніщо не зможе нашкодити. А тепер, коли він сам почувався беззахисним, так, ніби час і смерть чатували на нього на кожному кроці, йому хотілося, аби принаймні слова були в безпеці, хай навіть і жили вони з ним недовго.