Коли Карл увійшов, Ґустав сховав книгу під ковдру.
— Маєш чудовий вигляд! — промовив Карл.
— Не найкраща твоя брехня. Я вже давно не маю чудового вигляду! Якби я був будинком, то цей будинок мали б знести.
Карл кивнув на ковдру.
— Ти робиш так щоразу, Ґуставе.
— Що? Маю кепський вигляд? Я практикувався десятиліттями!
— Оцей виверт із книжкою під ковдрою.
— Значить, на те має бути своя причина, чи не так?
— Гадаєш, мені не байдуже, якщо ти читаєш порнографію в твоєму віці?
Ґустав залився сміхом. А коли він сміявся, у нього починався напад кашлю. Саме тому він намагався більше не робити цього. Це означало, що Ґустав більше не читав, не слухав і не дивився нічого смішного. Газетні шпальти з анекдотами одразу ж опинялися в смітнику. Напади кашлю справді минули. Але його легеням усе ж бракувало сміху, який покращував би кровообіг. Серцю його теж бракувало сміху..
— Я занадто старий, — сказав Ґустав, перевівши подих. — Мені вже не зрозуміти, про що пишуть у таких книгах. Я настільки старий, що еротика для мене як давньогрецька. Я міг би розібрати букви, але значення збагнути вже не здатен.
— То чому ж ти завжди ховаєш свої книги? — Карл сів на стілець поруч із ліжком Ґустава й потиснув йому руку.
— Ти справді хочеш дізнатися, що я читаю?
— Звісно.
— Ти будеш сміятися!
— Не буду, обіцяю.
Ґустав витягнув книгу з-під ковдри й простягнув її Карпові. «Острів скарбів» Стівенсона. Карл провів рукою по красивій палітурці, обтягнутій тканиною.
— Я читаю книги своєї юності. Пригодницькі романи, багато Карла Мая. Хоча тепер помічаю, що багато чого написано не так довершено, як мені закарбувалося в пам'яті, але все одно відчуття, ніби я повертаюся додому.
— І цього ти соромишся, старий бовдуре?
— Тутешні доглядальниці кличуть мене професором, тому що я продавець книг. Тобто був ним... — він запнувся. — Вони мають мене за якогось інтелектуала, мене! Можеш собі уявити?
— Ти ним і є.
— Якщо ти багато читаєш, це не означає, що ти інтелектуал. Якщо ти набиваєш живіт, це не означає, що ти гурман. Я читаю як егоїст, задля власного задоволення й з любові до цікавих історій. Зовсім не для того, щоб пізнавати світ.
— Нічого не вдієш. Навіть у такій старій голові, як твоя, щось та й відкладається.
Ґустав постукав вказівним пальцем по «Острову скарбів».
— Книги мені дарували батьки. А вони, як ти знаєш, теж були книготорговцями.
— Династія Ґруберів.
— Саме так! У деяких сім'ях любов проявляють за допомогою їжі, наприклад, через бутерброд, щедро намащений маслом та з двома товстими шматками ковбаси. В інших сім'ях заведено часто й міцно обійматися, аби зігріти своїм теплом від холоду зовнішнього світу, У моїй сім'ї любов завжди виражали через книги. Вони не обов'язково мали бути ідеально підібраними. Коли я тільки-но пішов до школи й ледве міг розшифрувати ціле речення, читав букви вголос, запинаючись і незграбно зліплюючи їх докупи, — він посміявся й одразу закашлявся, — батько подарував мені «Будденброків» Томаса Манна! Сотні сторінок з довжелезними реченнями! Просто дивовижно, як ці речення перепліталися між собою в коштовні золоті ланцюжки. Але вони були такими довгими, що спочатку просто лякали мене. Через рік за «Будденброками» слідувала «Війна і мир» Толстого. А коли мені виповнилося всього десять і в мене ще не було жодної втраченої хвилини, мати подарувала мені «У пошуках...» Пруста. Для моїх батьків не існувало дитячих книг чи книг для дорослих. Були тільки хороші або погані. І батьки дарували мені все найкраще. Так, як інші дарують діамантові прикраси — на все життя.
Ґустав посміхнувся.
— Знову вийшла промова?
— Саме таким я знаю тебе все життя. І не хочу, щоб у тобі бодай щось змінювалось.
— Ото вже брехун! — він поплескав Карла по плечу, легенько, так, ніби дмухнув вітерець. — Але ти, головне, не припиняй!
— Нещодавно я побачив одну книгу й одразу подумав про тебе.
— Невже вона була про відомого на все місто спокусника жінок, який ганявся за кожною спідницею навіть на схилі літ? — У його потьмянілих очах спалахнули лукаві вогники.
— Йшлося про старого продавця книг, який відвідав усі місця, про які читав.
Ґустав із зусиллям випростався на ліжку. Тоді вказав на своє змарніле тіло.
— Хіба я схожий на людину, яка в захваті від далеких мандрівок? Та для мене шлях до туалету вже є мандрівкою! — він обдарував Карла теплою, сповненою розуміння усмішкою. — Ти в будь-який момент продаєш книги, еге ж? Ніколи не питаєш, як у мене справи й завжди даєш поради тільки щодо книг.