— У тебе навчився, — Карл простягнув «Острів скарбів» назад Ґуставу. — Можливо, роман Стівенсо-на — саме те, що могло б заохотити до читання нашого нового стажера.
Сабіна розповідала мені про нього. Леон, здається. Так?
— Ти вже давно підшукав би йому ідеальну книгу. У такі моменти стає очевидніше, як нам тебе бракує.
Ґустав махнув рукою.
— Колись Сабіна зможе робити це набагато краще, аніж я будь-коли.
Стілець під Карлом раптово став незручним. Карл почав соватися, аби знайти вдалу позу, але даремно.
— Не подобається ця тема, так? Старий ти дурень! — Ґустав усміхнувся. — Я знаю, що ти в це не віриш, але все-таки Сабіна тебе дуже любить. Навіть якщо не знає, як це виказати.
— Я теж її люблю. Зрештою, вона твоя донька.
— І твоя начальниця!
— Саме так. Мені навіть за контрактом належить її любити.
— Просто зрозумій: вона хоче зробити все по-новому, краще! Ось вона, прерогатива юності, — він розгладив ковдру, — крім того, їй, звісно ж, потрібно ствердитися як перед собою, так і перед іншими. Як начальниця, вона не може проявляти слабкість.
Ґустав трохи нахилився вперед і заговорив так тихо, що в його голосі пролунали ласкаві нотки.
— Вона пообіцяла мені, що ти зможеш доставляти книги стільки, скільки захочеш.
— Дякую.
Карл не дивився на нього. Він не хотів, щоб Ґустав зрозумів, які важливі для нього ці книги, хоча той, звісно, уже давно все знав.
— Сабіна завжди трохи заздрила тобі, — продовжував Ґустав, — адже ти природжений книготорговець, а вона — ні.
Дочка Ґустава завжди вважала, що її сучасні методи кращі за його застарілі. І завжди знала, яке особливе місце займає Карл у батьковому серці. Вона заздрила майстерності Карла, але ще більше — цій любові.
— Люди довіряють тобі, — сказав Ґустав. — А це вкрай важливо, якщо ти продаєш книги. Коли ти радиш покупцям книгу, вони не просто сподіваються, що вона їм сподобається, вони в цьому впевнені. А якщо й не сподобається, то це буде їхня провина, але аж ніяк не твоя.
Ґустав підморгнув.
— І все ж таки це я тут, аби підбадьорити тебе, а зовсім не навпаки, — відповів Карл. — Мені це вдається краще, тож я й узяв справу в свої руки.
Карл Колльгофф вирішив, що настав час для їхньої невеличкої вікторини.
Вони вряди-годи проводили її, змінюючи саму лише тему, як-от: «Назви мені п'ять найкращих книг, щоб поліпшити настрій».
Ґустав озвучив свою п'ятірку. Потім Карл назвав свої п'ять. Вони розмовляли про слабкі та сильні сторони книг, про письменників та письменниць. Потім обговорювали найкращі книги про мешканців будинків для літніх людей. Це було складніше завдання, але й з ним вони впоралися. Карл говорив, що Ґуставу потрібно повернутися до книжкової крамниці, хай навіть на кілька годин на тиждень. Ґустав багато сміявся, занадто багато. Урешті-решт він знову закашлявся.
— Ти ж знаєш, я більше ніколи не повернуся, — сказав Ґустав.
— Не кажи так.
— Ми з тобою — старі лампові радіоприймачі, наш час уже минув. Поки ми ще на ходу, ми цього не помічаємо, але запасних деталей більше немає.
— Звучить як напис на тих листівках з розумними висловами.
— Не найгірший варіант, ти ба, як пасує! — Ґустав зітхнув зі скрипом. — Мені треба трохи поспати. Це на користь моєму молодечому рум'янцю!
На обличчі Ґустава яскравою барвою виступив біль. У цій частині їхньої розмови він завжди ставив одне й те саме запитання. Цього разу Ґустав глибоко вдихнув, а його голос тремтів, коли він запитував:
— Ти прийдеш знову наступного тижня?
— Авжеж.
— Радий, що ти так кажеш.
— Ти ж знаєш, я буду приходити до тебе ще багато років.
Ґустав кивнув і відвернувся.
— Бережи себе, начальнику, — сказав Карл і на прощання поплескав Ґустава по худорлявому плечу.
— Бережи себе, учню.
Розділ 3 ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ
Газетна стаття про Карна зникла зі стіни книжкової крамниці «Біля міської брами». Про втрату свідчив блідий прямокутник на фактурних шпалерах. Замість привітання Сабіна Ґрубер сказала:
— Карле, для вашої доставки замовляють усе менше й менше книг, — після цього вона зітхнула.
— Я беру за доставку зовсім небагато.
— Але ж є логістичні витрати, пане Колльгоффе! — вона здійняла брови так високо, що ті майже торкнулися лінії волосся. — Забагато часу йде на кілька нещасних книжок. Наша система тепер працює зовсім інакше.
— Але ж люди так тішаться.
Сказавши це, Карл уявив вдячні обличчя своїх покупців і усміхнувся.