— Та ж вона зелена, — сказала Урсель Шефер і докірливо поглянула на Сабіну Ґрубер. — Яскраво-зелена!
— Так, адже в оповіді йдеться про прекрасний парк графа Дарнборо. Відгуки лише позитивні!
Важкі вхідні двері прочинилися, й мідний дзвіночок над ними тоненько задзеленчав. Карл Колльгофф склав свою парасольку, звичним рухом струсонув її й помістив на підставку. Його погляд ковзав по книжковій крамниці — її він уважав рідною домівкою. Чоловік, почуваючись колекціонером мушель на пляжі, шукав новенькі книги, що мали відправитися до його покупців. Він відразу примітив декілька знахідок, які тільки й чекали, щоб їх підібрали й звільнили від зернистого піску. Проте, коли він помітив Урсель Шефер, книги одразу ж стали неважливими.
Її усмішка зігріла його. Вона усміхалася так, ніби він був сумішшю всіх тих привабливих чоловіків, у яких вона закохувалася, читаючи книги, рекомендовані Карлом усі ці роки. І все ж Карл не був схожий на жодного з них.
Колись у Карла був невеличкий живіт, але з роками він щез, як і волосся на голові. Так, ніби вони разом змовилися залишити його назавжди. Нині, у сімдесят два роки, він зовсім схуд, але все ще носив старий одяг, який був йому завеликий. Його колишній начальник казав, що це від того, що тепер він харчується лише словами зі своїх книжок, а вуглеводів у них мало. «Зате багато сенсу», — повсякчас відповідав Карл.
Він завжди носив грубі важкі черевики з такої товстелезної чорної шкіри й з такими міцними підошвами, що вистачило б аж на ціле людське життя. Пара хороших шкарпеток — це теж важливо. А поверх — оливково-зелений комбінезон і куртка з коміром того самого кольору.
Він завжди надівав капелюх — рибальську кепку з невеликим козирком, аби захистити очі від дощу та яскравого сонячного проміння. Навіть у приміщенні не знімав її, хіба коли спав. Без неї він почувався попросту роздягненим.
Не можна було зустріти його й без окулярів, оправу яких він купив в антикварній крамниці десятки років тому. За ними ховалися розумні очі Карла, які завжди мали такий вигляд, ніби він занадто довго читав у напівтемряві.
— Пані Шефер, як приємно вас бачити, — промовив він і подався назустріч Урсель, яка водночас покрокувала до нього, у такий спосіб віддаляючись від Сабіни Ґрубер. — Чи можу я запропонувати вам книгу, що прикрасить вашу приліжкову тумбочку?
— Попередня мені страшенно сподобалась! Особливо, коли вони в кінці подивилися одне одному у вічі. Поцілунок був би ще прекраснішим, аби закріпити фінал. Але в цьому випадку я задовільнюся й поглядом.
— Він був навіть напруженішим, ніж поцілунок. Знаєте, бувають такі погляди.
— Не тоді, коли цілую я! — сказала Урсель Шефер.
І видалася собі цієї миті жахливою неотесою, що з нею траплялося вкрай рідко.
— Ця книга, — Карл схопив одну зі стосу біля каси, — чекала на вас, відколи її розпакували. Дія відбувається в Провансі, і кожне слово в ній пахне лавандою.
— Бордово-червоні книги — найкращі! А вона закінчується поцілунком?
— Хіба ж я коли-небудь розповідаю таке?
— Ні! — вона зиркнула на нього поглядом, сповненим докору, але книгу все ж із рук вихопила.
Авжеж, Карл нізащо б не порадив їй роман без щасливого фіналу. Але йому не хотілося позбавляти її такої трепетної інтриги: а раптом цього разу все буде інакше?
— Яка ж я рада, що існують книги! — сказала вона. — Сподіваюся, так буде завжди! Життя змінюється так швидко й разюче. Тепер усі платять пластиком, а коли я на касі починаю шукати дрібняки, на мене дивляться так дивно!
— Писане слово буде завжди, пані Шефер. А книгодрукування — найкращий спосіб збереження думок та історій. Так вони можуть жити впродовж століть.
Карл Колльгофф попрощався з Урсель теплою усмішкою.
Крізь двері, обклеєні рекламними плакатами, він увійшов до кімнати, яка слугувала водночас офісом і складом книгарні. Письмовий стіл був заставлений стосами книг, старий комп'ютерний монітор — обліплений жовтими папірцями з нотатками, а великий річний календар на стіні ряснів червоними помітками.
Його книги, як і завжди, стояли в чорній пластиковій коробці в найтемнішому кутку кімнати. Раніше її місце було на столі, але відтоді, як Сабіна перейняла у свої руки керівництво батьковою книгарнею, коробка день за днем потроху перекочовувала в найвіддалені-ший кут. Водночас вона втрачала дедалі більше свого вмісту. Людей, яким він мав передавати книги, залишилося небагато. І з кожним роком їх ставало все менше.
— Добридень, пане Колльгоффе! Скажіть, якої ви думки про гру? Там же й близько не було пенальті! І цей судця! Я ще досі роздратований через нього.