— Але я роблю дуже багато помилок. Можливо, тому я залишаюся на другий рік.
— Тоді тобі потрібно вчитися.
— Це я знаю. Але часом у мене таке відчуття, ніби безліч речей просто ніяк не хочуть вкладатися в мій мозок, — вона стукала собі кулаком по лобі, допоки Карл ніжно не обійняв її.
— Існує один простий трюк.
— Ти розкажеш мені про нього?
— Треба більше читати. Читання зробить розум гнучким, і ти почнеш краще все засвоювати.
Шаша замислилася над його словами. Утім, з якої б сторони вона не підходила до них, вони не мали жодного сенсу. Багато речей, пов'язаних з Карпом та його клієнтами, не мали жодного сенсу. Їй це подобалось.
Те, що показували по телевізору для дітей її віку, завжди мало сенс, і це було страшенно нудно. Саме тому їй постійно здавалося, що у світі немає ніяких таємниць, заради яких варто дорослішати.
За черговим поворотом показався собор. Звідси він мав особливо величний вигляд зі своїм великим круглим різнобарвним вітражним вікном, на якому були зображені дванадцять апостолів, та вежами, що здіймалися до неба.
Карл перехрестився. Роблячи це, він відвернувся від Шаші, аби та не помітила.
— Навіщо ти це зробив? — запитала вона. Поза її увагою це все-таки не залишилося.
Карл зітхнув.
— Я хрещуся, коли переді мною постає головний портал собору.
— Через Бога?
— Ні, не тому, що я вірю. Віру я залишу тим, хто краще за мене в ній тямить. Для мене це данина поваги наймогутнішій книзі в усьому світі. Вона спонукала до воєн і до прощення, до великої несправедливості й глибокої любові. Якщо віриш у силу слова — а я в неї вірю, — не можна не зняти капелюха перед цією книгою. У глибокому-преглибокому поклоні. Саме це я і зробив, хоча й у переносному сенсі, — він доторкнувся до свого капелюха, — от тільки капелюха я не знімаю. З міркувань безпеки.
— Ти дивний.
— І хто ж тут дивний? Дивний чоловік чи, може, дівчинка, яка скрізь бігає за ним хвостом?
— Дивний чоловік, авжеж!
Карл посміхнувся. Він знав про свою дивакува-тість, хоча й зовсім не відчував її. Бо ж якщо людина була дивною доволі довго, вона ставала цілком нормальною. Хай навіть лише для себе. Цього було вже цілком достатньо.
Раптом Карл дещо помітив. Його кроки змінилися. Звичні протягом багатьох років кроки старим містом стали повільнішими, щоб коротенькі Шашині ніжки не відставали.
— До кого тепер? — поцікавилась Шаша, затягуючи тугіше лямки свого рюкзачка.
— До Еффі. Тобто до пані Креммен.
Шаша вказала на темний провулок, у який майже не потрапляло сонячне світло. Провулок цей зберігся ще з часів середньовіччя. Дорога, не вимощена ані бруківкою, ані бетоном, складалася з глинистої, витоптаної упродовж століть землі.
— А ось і чудовий короткий шлях!
— Часом довгий шлях кращий за короткий.
— Чому?
— Колись дізнаєшся, — сказав Карл. Дітям завжди кажуть так, коли на думку не спадає хороша відповідь. Карлу це не сподобалось, тому він вирішив сказати правду.
— Цей провулок мене, дурного старигана, лякає. Не знаю чому, але я завжди оминаю його десятою дорогою. Як кінь — канаву.
Шаша зупинилася, незграбно дістаючи свій здоровецький альбом. Вона щось записала в ньому своїм блискучим олівцем, з кінця якого звисали барвисті пластикові стрічки. Цим олівцем вона робила записи виключно про Карла.
— Ти щойно записала, що я кінь?
— Ні.
— Тоді добре.
— Лише те, що ти боягуз.
Карл посміхнувся. Так його не називали ще зі школи. Ураз він відчув, як стоїть перед перекладиною в спортзалі й не наважується залізти. Він думав, що діти змушують людину усвідомити, наскільки вона стара. Проте, можливо, вони також нагадують і про те, якою молодою вона залишається.
Шаша стрибала навколо Карла й Пса, який роздратовано буркнув.
— Тепер я знаю, ким була Еффі Бріст.
— Не була, а є.
— А от і ні, була. Вона жила давним-давно. І в книзі померла.
— Якщо ти персонаж роману, ти завжди живий. Поки про тебе читають, ти живеш.
— Тоді я теж хочу в книжку!
— Значить, тобі самій доведеться її написати.
— Гаразд, — Шаша побігла вперед. — Юху! Я буду письменницею!
Карл наздогнав її лише перед будинком Еффі. Вона сиділа на ґанку трохи захекана.
— Довго ж ти добирався.
— Я насолоджувався дорогою. Ти вже подзвонила У двері?
— Ні. Усе чекала на тебе, — Шаша підвелася й натиснула на кнопку дзвінка. — Я підготувала сюрприз, — прошепотіла вона Карлу.