Стара чавунна лавка з дерев'яними перекладинами справляла особливе враження. Вона була ніби створена для важливих дискусій. І справді, багато людей вели тут свої розмови. Справжні розмови, де потрібно було уважно слухати й прагнути зрозуміти одне одного. Лавка ця стояла на міському цвинтарі, у старій його частині з розкішними прадавніми могилами. Деякі з них були схожі на маленькі церкви, інші — на грецькі храми, а деякі, здавалося, ховали за своїми ґратами суцільну темряву. Поховані тут померли дуже давно. Могутні дуби, густі ожинові чагарники і навіть польові квіти, які посадив тут вітер, неначе говорили, що всі покійники мирно спочивають.
Саме цю лавку Шаша обрала для їхньої розмови й тепер вела сюди Карла.
— Нам потрібно поговорити, — сказала вона дуже серйозним тоном, умостившись, і розгорнула свій альбом. Так, ніби сторінки були з дуже цупкого й важкого паперу. — Тут усе записано!
Карл склав руки одна поверх іншої на дерев'яній ручці парасольки.
— Що ти там записала? Усіх моїх покупців?
Шаша повільно й багатозначно кивнула.
— До мене прийшли розумні думки.
— Розумні думки — найкращі.
Шаша глибоко вдихнула, так, ніби те, що вона збиралася сказати, мало прозвучати на повен голос.
— Тобі потрібно приносити своїм покупцям інші книги!
Карл насупився. А оскільки зморшок на лобі у нього вже було чимало, він міг супитися ще виразніше, ніж будь-коли.
— Але я приношу їм саме ті книги, які вони замовляють.
— Вони замовляють не те.
— Хіба вони не краще знають, чого їм хочеться?
— Ха! — засміялася Шаша. І одразу ж — ще раз: — Ха! — Ці вигуки трохи нагадували бойовий клич індіанців, з якого починався напад на віз.
— Мені б хотілося цілісінькими днями їсти морозиво. Та хіба це добре для мене? Ні!
— От тільки книги — не морозиво. Вони не псують шлунок.
— Tи мене не розумієш! — Шаша хотіла було тупнути ногою, але її ноги не досягали землі.
— Значить, від моїх книжок у покупців болять животи? — запитав Карл.
— Книжки набагато небезпечніші за морозиво! Вони псують їм розум. Або, ще гірше, — серце.
Шаша не знала, як ще донести йому свою думку. Як він міг не розуміти! На свій вік Карл був усе ще досить тямущим. Шаша енергійно постукала пальцем по своєму альбому.
— Ось воно! Твої покупці замовляють книги, але самі книги їх не цікавлять.
— Хіба?
— Придивися уважніше, Книгоходцю! Люди посміхаються, коли ти приходиш, але не тоді, коли розпаковують книги. Ти для них набагато важливіший за них. Можливо, у глибині душі вони й розуміють, що це зовсім не ті книги. Чи ти й справді думаєш, що Еффі потрібні сумні романи? У неї й без того печальне життя!
— Це її життя. І її книги.
— Хіба не існує такої книги, яка може зробити щасливими всіх людей? Як-от Біблія, тільки захоплива?
Карл злегка повернув свою парасольку, ніби це був кий, який він покривав шаром крейди.
— Біблія — захоплива. Навіть дуже.
— Ет! Ти ж розумієш, про що я. Книга, яка сподобається всім.
Карл зсунув капелюха трохи вище. Йому здалося, що голові стало занадто тепло.
— Такої книги немає. Колись я думав, що це не так, і всім, хто був для мене важливим, подарував на Різдво одну й ту саму чудову книгу. Вона робила мене щасливішим з кожним рядком, і я хотів поділитися цим щастям. Але багато хто так її й не прочитав або прочитав, але не до кінця. Або прочитав і не полюбив. — Карл поглянув на Шашу сумними очима. Йому було шкода руйнувати її прекрасну мрію. Мрію, схожу на червоно-жовто-блакитну мильну бульбашку в горошок. — Знаєш, немає такої книги, яка подобалась би всім. А навіть якби й була, це була б погана книга. Не можна бути другом для кожного, бо всі люди різні. У такому разі довелося б бути без індивідуальності, без кутів та меж. Та навіть це не всім до вподоби — хтось таки любить ці кути та межі. Розумієш? Кожному потрібні свої книги. Те, що один любить усім серцем, іншого залишить цілком байдужим.
Шаша задоволено посміхалася.
— Отже, наші думки збігаються! Ми будемо кожному приносити ті книги, які йому потрібні, — вона вказала на сторінку в своєму альбомі, де в полі для фото була намальована заплакана жінка. Вона зображала Еффі.
— Їй, наприклад, потрібна радісна книга. Така, яку б вона дочитала до кінця.
— Звідки ти знаєш, що вона не дочитує сумні книги?
— Вона завжди гортає їх, коли отримує, але ніколи не перегортає до кінця. Ніби за звичкою. Мені це одразу впало у вічі! Тоді я підійшла до її книжкової полиці й взялася гортати книги. Не впевнена, чи ти помітив, але вони завжди самі розгортаються на сторінках, які читали останніми. Доволі зручно.