Карла анітрохи не тішило те, що у Еффі була нова книга, яка могла б її захистити.
— Цього недостатньо! — вигукнула Шаша. — Ми повинні зробити для неї більше.
— Твоя правда. Треба поміркувати, яка книга їй допоможе.
Шаша не знала, що відповісти, тому мовчала. Коли вони завернули за ріг, вона повідомила, що знову дещо забула. Карл навіть замислився, невже діти такі ж забудькуваті, як і старі. Цього він вже не пам'ятав.
Утім, коли й у пані Довгапанчохи (сьогоднішньою знахідкою стало «Він обдарував її закопаним поглядом») Шаша знову дещо забула, Карл непомітно пішов слідом за нею до будинку. Пес несподівано теж опинився поруч. Він отримав від Карла частування зі старої бляшанки з-під льодяників, і вони разом спостерігали, як Шаша передавала літній дамі книгу в кричущо-барвистому подарунковому папері. Після того як її було розпаковано, пані Довгапанчоха тепло обійняла Шашу, ненадовго зникла, а потім дала Шаші шоколадку.
Карл був би радий побачити назву книги, але втручатися й ставити Шашу в незручне становище йому не хотілося. Нагода зробити це ще випаде, якщо Шаша щось забуде.
Вона прискакала до Карла, зняла свій рюкзак і закружляла з ним, ніби з партнером у танці. Пес роздратовано спостерігав за цим, задерши хвоста. Щоб заспокоїти його, Карл дав йому ще щось зі своєї бляшанки. Зрештою, і для Пса настали тепер дивні часи.
Читець дуже зрадів новенькому перекладу «Дон Кіхота» Сервантеса.
— Ти багато читаєш, — сказала Шаша.
— Щодня по вісім годин на фабриці, а потім ще вдома. Мені потрібно знаходити нові книги для наших робітниць, які скручують цигарки.
— Отже, багато знаєш про книги?
— Ах, навіть якщо ти прочитав безліч книжок, завжди є ще ті, яких ти ще не читав. І це сумно. Коли ти любиш читати, хочеться прочитати всі хороші книги.
— Чому б тобі самому не написати щось? Ти ж знаєшся на хороших книгах.
Від цих слів Читець застиг, мов громом уражений.
Карл здивувався, що Шаша не ставила таке питання йому. Можливо, тому що вона вважала, що ті, які розносять книги, не пишуть їх. Так само, як кур'єри не складають посилки, а лише доставляють їх.
Читець поглянув на Карла.
— У вас справді чудова супутниця.
— Я й сам не вперше про це думаю, — відповів Карл. І правда, він думав про це постійно.
— Я насправді написав книгу, трудився над нею десять років.
Пес лащився до ніг Читця. У Карла склалося враження, що кіт хоче його заспокоїти, тому що він мав украй стурбований вигляд.
— Про що ця книга? — запитала Шаша. — Про тебе?
Читець посміхнувся.
— Ні, вона про глухонімого чоловіка, який хотів навчитися танцювати танго. Усі танцювальні школи відмовляють йому, і врешті-решт він вирішує подати оголошення в газету. На нього відгукується жінка, яка хоче навчати цього чоловіка. Вона ставить музичні колонки на підлогу, і вони танцюють босоніж, щоб він міг відчувати вібрації ступнями. Вони закохуються одне в одного, але потім чоловік дізнається, що його вчителька теж глухоніма. Він відчуває себе обманутим і відвертається від неї.
— Дурна історія, — сказала Шаша. — Кінець у неї дурний. Вони повинні були поцілуватися.
— Вони цілуються, але не в кінці.
— Та це ж найважливіше! Поцілунок обов'язково має бути в кінці. А до цього він зовсім зайвий.
— Знаєш, — почав Читець, — у житті часто трапляється таке, що іноді люди цілуються, а іноді — ні. Єдина відмінність між романом зі щасливим кінцем і романом без нього полягає в тому, на якому моменті історію припиняють розповідати.