Леон, новий студент-практикант, вийшов із маленького службового туалету, а з ним — сигаретний дим. Усі знали напевне, що ставити Карлові таке запитання — абсолютне безглуздя. Бо ж Карл ані новин не дивився, ані радіо не слухав, ані газет не читав. Він жив, як сам зізнавався, наче під скляним ковпаком. Карл прийняв таке рішення свідомо. Усі ці новини про некомпетентних правителів, танення полярних льодовиків та страждання біженців засмучували його сильніше, аніж будь-яка сімейна трагедія з книжки. Це був такий спосіб самозахисту, нехай навіть його світ відтоді почав звужуватися, налічуючи не більше двох квадратних кілометрів. — Чи знаєте ви чудову футбольну книжку Джей Ел Kappa? — поцікавився Карл, замість того щоб стати на бік стажера в арбітражному питанні.
— Там йдеться про наш футбольний клуб?
— Ні, про «Стіпл Сіндербі Вондерерс».
— Не чув про нього. Та й книги я все одно не читаю. Тільки коли доводиться. Тобто — у школі. Бо вважаю за краще просто переглянути фільм.
Він посміхнувся, ніби таким чином майстерно обводив навколо пальця вчителів замість себе.
— Чому ж тоді ти проходиш стажування тут?
— Моя сестра вчинила так само три роки тому. Ми живемо зовсім близько, за рогом, і не треба далеко ходити.
Він не сказав, що ті, хто не знайшов місця для практики, були змушені допомагати двірникові аж два тижні. І двірник використовував цей час, аби відплатити практикантам від імені всього шкільного колективу за всі обписані стіни, приклеєні до парт жуйки й крихти від бутербродів принизливою роботою.
— А твоя сестра читає книги?
— Після того, як побувала тут, так. Але зі мною такого точно не станеться!
Карл усміхнувся. Він знав, чому сестра Леона почала читати. Його колишній шеф Ґустав Ґрубер, який тепер мешкав у будинку для літніх людей «Мюнстерблік», знав достеменно, як потрібно поводитися з такими неохочими до читання, як Леон та його сестра. Він доручав їм протирати вітальні листівки, загорнені в пластик. Практикантам швидко набридало таке заняття, і з відчаю вони бралися до книжок, які Ґустав завбачливо залишав неподалік. Ґустав Ґрубер змусив їх усіх змінити свою думку. Він і з дітьми чудово ладнав, на відміну від Карла, який уважав їх чужорідними, дивакуватими істотами. У нього так було ще змалечку. І що далі відлітало дитинство, то більш чужими та дивними вони йому здавалися.
Сестру Леона стариган Ґрубер заохотив до читання романом, у якому дівчина закохується у вампіра. Леонові ж, у тілі якого, очевидно, вирував пубертат, підсунув би книжку з гарненькою дівчинкою-підлітком на обкладинці й невеликою кількістю сторінок.
Старий Ґрубер завжди говорив: «Не важливо, що ви читаєте. Важливо, що ви читаєте».
Карл не погоджувався, що так можна сказати про все, що виходить друком. Усе-таки під обкладинкою іноді криються думки, схожі на отруту. Однак набагато частіше на сторінках книг усе ж можна відшукати ліки, про які ми іноді й не здогадуємося. Карл обережно витягнув з кутка чорну пластикову коробку. Сьогодні в ній самотньо лежало три книжки. Тоді він відшукав коричневий пакувальний папір і шнурок, аби загорнути кожну з них, як подарунок. Сабіна Ґрубер товкмачила йому, що варто облишити цю звичку й не викидати зайвих грошей на вітер, але Карл наполягав на своєму. Адже саме цього очікували його покупці Сам того не помітивши, він погладив кожну книгу, перш ніж загорнути її в цупкий папір.
Нарешті він узяв до рук оливково-зелений армійський рюкзак, старезний, але все ще в чудовому стані завдяки дбайливості та любові. Поки що рюкзак був порожній, але зі складок можна було зрозуміти, що такий стан для нього не надто звичний. Карл обережно опустив книги в грубу тканину рюкзака, дно якого устелив м'якою вовняною тканиною так, наче це були зовсім не книги, а крихітні цуценята, яких він мав віднести новим господарям. Він поклав книги в рюкзак так, щоб найбільша згодом опинилася біля спини, а найменша — якнайдалі, щоб не зім'ялася.
Виходячи, він на мить замислився, а потім обернувся до Леона.
— Протри, будь ласка, вітальні листівки. Пані Ґрубер буде дуже задоволена. Краще принеси їх сюди, аби тобі ніхто не заважав. Я завжди роблю це за столом.
Він швидко поклав на стіл «Футбольну гарячку» Ніка Горнбі, яку щойно примітив на полиці. Футбольне поле на обкладинці вабило соковитою зеленню. Напевно, Урсель Шефер на цю книгу навіть не поглянула б.
Те, що Карл уважав своїм колом, насправді більше нагадувало багатокутник: він пролягав через центр міста, не мав ані прямих кутів, ані симетрії. Межа його світу проходила там, де уламки міської стіни ставали схожі на старечі зуби. Він не перетинав її майже тридцять років, адже все необхідне йому було всередині.