Він поглянув на будинок Читця.
— А для нього ти що підготувала?
— Це було ой як непросто! Я не знала напевне, що може зробити його щасливим. Тому що не знала, через що він нещасний.
— Але книгу для нього ти все-таки маєш?
Шаша кивнула й дістала з рюкзака запакований том.
— Книга Альфреда якогось там, про нові слова.
— Альфред Хеберт: «Нові слова. Неологізми в німецькій мові з 1945 року». Дивовижний вибір.
— Я подумала, йому подобається читати слова, яких він ще ніколи не чув. Як-от — бджолиноматадор.
— Такого слова там немає.
— Саме тому його так приємно вимовляти! Бджо-ли-но-ма-та-дор.
— Як і слово трубодудоремесло.
Шаша покосилася на нього.
— А ти вмієш жартувати!
— Хіба що ненароком, — відповів Карл.
— Не турбуйся. У цьому немає нічого поганого.
— Цю книгу ти, звісно ж, обрала не сама? Хто тобі її порекомендував?
— Старий чоловік в антикварній крамниці «Мой-сей». Він ще старший за тебе, а його шкіра вся в зморшках, як моя постіль, коли я її згортаю.
Ганс був чудовою, добродушною людиною. Серед своїх книг він видавався Карлу черепахою, яка повільно витягує голову з панцира. Ганс зовсім не читав. Крамниця дісталася йому колись від матері.
Його бунтарство полягало в тому, що він не читав ані Гете, ані Шиллера, ані Дюрренматта, ані Толстого, одного лише Лассітера — найжорстокішого чоловіка свого часу.
Він знав імена найважливіших авторів і назви їхніх книг, знав також, у яких жанрах вони написані, але не читав жодної з них. Цим займалася його дружина, яка померла на початку року. Тепер це була лише антикварна крамниця без власного читача в штаті.
— Я пояснила йому, що мені вистачить грошей лише на дешеві книги. По кілька центів за книгу. Виявилося, це зовсім не було проблемою.
— І ти для всіх знайшла книги?
— Ясна річ. Не сама, звісно, старий знайшов. В одну мить — коробка з потрібними книгами стояла в нього просто поруч з касою.
Там лежали всі ті літературні твори, на які більше не було попиту. Тому він дарував їх хорошим клієнтам — щоб звільнити місце. Тобто Ганс аж ніяк не шукав підходящих книг — хіба що декілька підходящих назв.
— Віднеси Читцю його книгу, він зрадіє.
— А ти що робитимеш?
— Залишусь тут і поміркую.
— Над чим? — Шаша добре знала, що випадки, коли дорослі хочуть поміркувати й не говорять над чим, добром не кінчаються.
— Якщо не можна стати на заваді ідеям маленької впертої дівчинки, варто хоча б подбати про те, щоб вони втілювалися якнайкраще.
— Над цим, — сказала Шаша, — можеш думати скільки захочеться!
Була дев'ята година вечора, коли телефон Карла задзвонив. Він, як людина тиха, не мав звички брати слухавку. Карл стрепенувся: нині він перебував у далекій Африці, тому що читав автобіографічний роман Карен Бліксен. Востаннє він брав його до рук двадцять п'ять років тому. Через чверть століття він перечитував книги, щоб дізнатися, чи можуть вони розповісти йому щось нове.
Карл уклав між сторінок старий касовий чек з пекарні й акуратно відклав книгу вбік. Перед тим як підняти слухавку, він поправив свій одяг і розправив комір сорочки.
— Колльгофф, добрий вечір.
— Я розмовляю з Карлом Колльгоффом?
— Так, слухаю вас.
— Це будинок літніх людей «Мюнстерблік». Ґустав Ґрубер дуже хотів би вас бачити.
— Але ж сьогодні субота, а він не любить відвідувачів по суботах.
— Йому геть зле. Вам краще поквапитись.
Карл йшов вечірніми вулицями так швидко, що насилу переводив подих. По дорозі він запитував себе, чи потрібно принести щось Ґуставу. Та вже якщо людина йшла назавжди, їй доводилося залишити позаду геть усе, включно із тим, що вона тільки-но здобула. Попри це Карл усе ж купив на заправці букет яскравих тюльпанів. Ґуставу подобалися ці квіти, він дуже любив Амстердам. Їхній вигляд робив його щасливим. Щастя теж не можна забрати з собою, але в житті його забагато не буває. І, можливо, в останні кілька митей воно особливо важливе.
У будинку літніх людей Карл не став чекати на ліфт і піднявся сходами. Він швидко постукав і, не зачекавши на «заходьте», прочинив двері.
За ними стояла Сабіна Ґрубер.
Ґустав лежав у своєму ліжку, дихаючи уривчасто й слабко.
— Вам до нього не можна, — сказала Сабіна Ґрубер, штовхнула його в груди й виставила з палати. Їй хотілося хоча б в останні хвилини побути з батьком наодинці. — Нікому до нього не можна, — додала вона, — йому потрібен спокій.
Сабіна зачинила за собою двері.