— Як він?
— У мене зараз немає часу розмовляти з вами про це.
— Чи можу я щось зробити?
— Ні, йому ви не можете допомогти.
— Я мав на увазі вам. Я міг би принести щось поїсти або попити. У вас такий вигляд, що вам не завадить трохи перепочити.
— Пане Колльгоффе, я чудово впораюся й без вас. — Не сказавши більше ані слова, вона залишила його самого.
Карл не хотів залишати свого колишнього начальника на самоті. Піти зараз — означало б повернутися спиною до потопаючого.
Він сів, але одразу ж підвівся. Ніби сидіти було все одно, що здатися. Замість цього Карл став ходити пропахлими оцтом одноманітними коридорами, немов величезним лабіринтом, із якого неможливо було знайти вихід.
Невдовзі перед ним раптово опинилася книжкова шафа. Тутешня бібліотека складалася з безлічі книжок. Стояли там томи, які навіть на блошиному ринку навряд чи продалися б. Такий собі книжковий госпіс. Карл обвів поглядом корінці, імена авторів та назви книг. Спершу він не знав, що шукає, але чим довше тривали ці пошуки, тим зрозуміліше ставало.
Він знайшов «Еміля і детективів» Еріха Кестнера. і Ґустав, мабуть, читав про них у дитинстві. З книжкою в руках Карл усівся на стілець біля кімнати Ґустава. Він почав читати.
Слова не дійшли б до Ґустава крізь стіни, і все-таки Карл читав уголос. Він знав, що в словах немає магії, здатної вилікувати Ґустава. Він знав також і те, що сам він не Мерлін, не давньоєгипетський чаклун Деді і не професор Дигорі Керк. Він усього-на-всього Карл Колльгофф — зі своїм надтріснутим голосом і тугою за найкращим другом.
Він читав про Еміля Тішбайна, у якого пан Ґрундайс поцупив на залізниці 140 марок. Читав про місцевого хлопчика Ґустава з клаксоном, про Поні Капелюшок та таємний план з кодовим словом.
Карл не дивився на циферблат свого наручного годинника, він читав без пауз: йому здавалося, що нитка життя Ґустава обірветься, щойно він дозволить ланцюжку слів скінчитися.
Раптом повз нього до кімнати Ґустава пробігла доглядальниця, а за нею — ще одна і ще, і всі в білих халатах. Немов зграя птахів, на яких полював хижий птах.
Карл почав читати гучніше й швидше. Він вичавлював слова з книги. Тримав її так міцно, що пальці впивалися у тверду палітурку, пошкоджуючи її.
Потім зграя птахів попливла назад, повільно, з похиленими головами.
Коли з кімнати перестали виходити, Карл без поспіху згорнув книгу, м'яко опустив її на підлогу поруч з дверима Ґустава й покинув будівлю. Тепер вона була для нього безлюдною.
Старий мідний дзвіночок, що вітав покупців у книжковій крамниці біля міської брами, звучав у радісному мажорі. Але, коли наступного дня Карл увійшов у крамницю, йому здалося, що дзвін став мінорним.
При вході стояв мольберт з великою фотографією в рамці з траурною чорною стрічкою. На ній був зображений Ґустав. Фото це було зроблене, коли він пішов у відставку, передавши книгарню в розпорядження Са-біни. Його самого ледве було видно за величезним букетом, а його усмішка здавалася лише слабким відгомоном на фоні яскравої доньки. Ґустав там не був собою, він уже почав перетворюватися на тінь.
Перед мольбертом стояв маленький столик, засланий білою жакардовою скатертиною, на ньому лежала книга співчуття. Тремтливими пальцями Карл гортав цупкі сторінки. Тут були намальовані й серця, і слова скорботи й утрати. Багато хто ділився спогадами про Ґустава або називав книги, які він порадив, і писали, що ті значать для них.
Поруч лежало матово-чорне каліграфічне перо.
Читаючи, Карл відчував, що деякі слова були дуже слушні. Але сам він так і не зміг дібрати вдалих слів, які варто було б записати. А написати неправильні слова — усе одно, що запропонувати кухареві власноруч написаний рецепт: страва вийшла б жахливою.
Сабіна Ґрубер стояла за прилавком у чорній сукні-футлярі, дивилася на монітор і друкувала. Її волосся спадало на обличчя. Карл підійшов: «Мої глибокі співчуття... вашій утраті». Це «Ви» далося йому ще важче, ніж раніше.
— Дякую, — відповіла Сабіна, не підводячи очей. — Нам варто поговорити.
— Якщо тобі потрібен хтось, хто вислухає тебе, або просто дружнє плече, я завжди поруч. Ти й сама це знаєш.
Тепер таки вона поглянула на нього. Але не в очі. Здавалося, вона зосередилася на одній точці посередині його чола.
— Пане Колльгоффе, річ не в моєму батькові. Мова йде про книжкову крамницю.
Світ Карла був переповнений горем, тож він не помітив різкості в словах Сабіни.
— Якщо справа стосується книжкової крамниці, я також завжди готовий допомогти вам.