— Поки батько був живий, я не могла втілити багато планів — йому б це не сподобалося. Але я впевнена, ви розумієте, що тепер я не збираюся більше витрачати час, відкладаючи зміни, украй важливі для майбутнього нашої крамниці.
Це фраза прозвучала так, ніби вона заздалегідь обміркувала її та неодноразово практикувалась у вимові.
— Так, авжеж, — відповів Карл, який ще досі не зрозумів, куди вона хилила.
— Ми скасовуємо вашу книжкову доставку. Замовлені книги можна буде забрати в крамниці пізніше. Або ж наш оптовий продавець може їх відправляти. Будь ласка, попередьте своїх покупців про це особисто під час сьогоднішнього останнього обходу. Якщо ви не зустрінете когось сьогодні, ми зв'яжемося з цим покупцем.
— Це через мою платню? Відтепер я не братиму за це грошей.
— Пане Колльгоффе, справа не тільки в грошах. Я вже розповіла вам у подробицях про всі додаткові зусилля.
— Але більшість моїх замовлень покупці оформляють зі мною особисто, і я самостійно вношу їх у систему.
— Мені справді не хотілось би обговорювати внутрішні процеси. Це моя книжкова крамниця, і я так вирішила, — вона продовжила друкувати на клавіатурі. — Це цілком раціональне й суто ділове рішення. Прошу вас, не робіть з мухи слона. Краще витрачайте тепер свої вільні вечори на щось прекрасне.
Карл анічогісінько не робив, просто стояв. Перші кілька митей нічого не йшло на думку. Лише коли він помітив, що перестав дихати, думки повернулися до нього, і легені знову наповнилися повітрям. Йому варто було витрачати свої вільні вечори на щось прекрасне? Але для нього не було нічого прекраснішого, аніж приносити людям книги!
— Я платитиму за книги, як звичайний покупець. І доставлятиму їх. Тоді для вас це не складе жодних зусиль.
— Однак у такому випадку ви не будете застраховані на ваших доставках.
— Це абсолютно мій ризик.
— Пане Колльгоффе, саме цієї розмови я воліла б уникнути.
— Але...
— Ваша доставка сприйматиметься як офіційна послуга нашої книгарні. І якщо ви вчините правопорушення проти клієнта, це обернеться нам на зле. А зараз у мене справді є важливіші справи, аніж продовження цієї розмови. А ви, будь ласка, повертайтеся до роботи!
Карп не помітив, як зліва і справа від нього зібралися четверо співробітників і співробітниць крамниці, включно зі стажером Леоном.
— Пан Колльгофф ніколи не чинив нічого поганого стосовно клієнтів, — сказала Ванесса Айхендорф, яку Карл узяв на роботу багато років тому. Він підбадьорливо радив їй не опускати руки, коли на початку було особливо тяжко.
— Жоднісінької скарги за весь час, — додала Джулія Бернер, якій Карл якось дав тридцять марок: вона помилилася, уперше закриваючи касу в кінці дня, і ці гроші змогли покрити її помилку.
— Відгуки про його роботу свідчать тільки про те, як багато всього ми робимо для наших клієнтів.
Ці слова належали Йохену Ґізінґу, чию доньку Ділі Карл колись улаштував на стажування в пекарню, де завжди вранці брав солодкі здобні ріжки. Карл уважав пекаря своїм другом, тому що купував у нього вже протягом двадцяти семи років, і обмін свіжої випічки на блискучі монети зв'язував їх по-особливому.
Леону здалося, що йому теж потрібно обов'язково щось сказати.
— Завдяки Колльгоффу вся моя сім'я роками купує тут книги. Попри те, що я зовсім не читаю.
Зіниці Сабіни нервово забігали, артерія на шиї нервово пульсувала, а руки нервово перекладали ручку зліва направо, хоча тримати її зліва було вочевидь зручніше. Сабіна Грубер хотіла поставити крапку, вона прибрала з офісу все, що нагадувало б про її батька: фото Ґустава з майбутнім лауреатом Нобелівської премії з Белендорфа, який тоді був ще зовсім юним; диплом міської культурної премії, якою Ґустава нагородили на знак подяки за організацію чималої кількості читань, і навіть незграбний малюнок, який Сабіна сама намалювала для нього в дитячому садку. Вона більше не хотіла, аби щось нагадувало про нього, тому що спогади завдавали болю. Найбільшим же нагадуванням про батька був Карл Колльгофф, якому, без сумніву, дісталася б книжкова крамниця, якби традиція не передбачала іншого.
Поглянувши в очі співробітників, Сабіна Ґрубер зрозуміла, що ті поки що зовсім не хочуть відпускати її батька і що Карл Колльгофф був і для них останньою ниткою, яка їх пов'язувала.
Сьогодні, мабуть, був не найкращий день, щоб її перерізати. Але це був день, коли вона покаже всім, що ножиці вже в неї напоготові.
— Очікуйте подальших розпоряджень, — сказала вона. Це була погроза, яку зрозуміли всі.
Карл у тиші запаковував книги. Згинання країв паперу, м'яке відривання скотчу, шарудіння запакованих книг, що труться одна об одну в рюкзаку, — уся ця знайома рутина трохи заспокоювала його дихання, але на серці було неспокійно. Тепер він був на випробувальному терміні: одна помилка могла призвести до вигнання. Карл також упаковував і ті книги, які хотів подарувати покупцям, щоб зробити їх, за задумом Шаші, щасливішими.