Карл Колльгофф багато ходив пішки й так само багато розмірковував. Іноді йому здавалося, що думати як слід він може тільки тоді, коли ходить, а кроки по бруківці рухають його думки.
Коли проходжуєшся містом, важко помітити те, що добре знає кожен горобець та голуб: місто було круглим. Усі старі будинки й провулки стриміли до собору, який поважно височів у самісінькому центрі. Якби місто було макетом залізничних ліній, можна було б припустити, що собор був побудований у неправильному масштабі. Він будувався в той короткий проміжок часу, коли місто було ще заможним. Але не встигли його добудувати, як ці часи минули, і дзвіницю так і не закінчили.
Будинки шанобливо розташовувалися довкола. Деякі, особливо старі, навіть злегка схиляли голови. Перед головним порталом собору вони розбігалися, утворюючи найбільшу й найкрасивішу площу міста — Мюнстерплятц.
Карл вийшов на площу й одразу відчув себе так, ніби за ним спостерігають: як безпорадна козуля на галявині, віддана на поталу мисливцю та його рушниці. Карл усміхнувся — ніколи раніше не почував він себе козулею. На площі запах міста був найбільш відчутним. За легендою, коли в XVII столітті місто взяли в облогу, один пекар винайшов «пудрове колесо» — спечене в олії тістечко з шоколадною начинкою у формі колеса зі спицями, присипаного пудрою. Він приніс його загарбникам, повідомивши в такий спосіб волю містян: забирайтеся звідси геть! Насправді ж цю висококалорійну випічку винайшли лише двісті років потому, про що також свідчать документи. Але стара історія продовжувала жити, й гості міста охоче в неї вірили.
Карл завжди йшов по тій самій бруківці площею Мюнстерплятц. Його крок був повільний і розмірений. Якщо хтось траплявся на його шляху, він зупинявся й чекав. Потім знову налягав на ноги, аби надолужити згаяний на зупинку час. Маршрут через площу він проклав так, аби навіть у базарний день уникнути перешкод. Крім того, шлях пролягав якомога далі від чотирьох пекарень з тістечками — запах гарячої жирної випічки був йому нестерпний.
Карл завернув на вулицю Бетховена. Насправді вона більше скидалася на провулок, що аж ніяк не додавало шани видатному композитору. Одному співробітнику відділу міського планування спало на думку назвати низку вулиць на честь великих композиторів, найдовшу та найширшу з яких присвятив своєму улюбленцю Шуберту. Карл Колльгофф, навіть не здогадуючись про це, опинився в центрі свого світу. З двох сторін його оточували трамвайні лінії — вісімнадцята та сімдесят п'ята (і хоча в місті було всього лише сім трамвайних ліній, воно здавалося справжнім транспортним мегаполісом). З третьої сторони тягнулася північна швидкісна магістраль, а з четвертої — річка. Більшу частину року річка була спокійною та мальовничою й лише навесні норовливо виходила з берегів. Ніби те молоде левеня, що час від часу ричить, незважаючи на ще не зміцнілі голосові зв'язки.
Сьогоднішня прогулянка завела Карла в провулок Сальєрі, до Крістіана фон Гогенеша. Його вілла з темного каменю стояла трохи осторонь, через що квапливі прохожі не помічали, якою величною вона була. Ця вілла схилялася, неначе граційний чорний лебідь, ладний ось-ось розправити свої розкішні крила. Позаду будинку розкинувся прямокутний парк, засаджений велетенськими дубами. У парку стояли три лавки — у зручний час Крістіан фон Гогенеш міг насолоджуватися читанням при сонячному світлі.
Карл знав, що Гогенеш дуже заможний, але не знав, що той — найбагатший мешканець міста. Цього не знав ніхто, навіть сам Гогенеш, який ніколи не порівнював себе з іншими. Багато років тому його предки зуміли нажити статки, займаючись річковою торгівлею шкіряною продукцією. Їм вдалося не втратити ці статки, коли настали часи індустріалізації, тож нині Крістіану фон Гогенешу не доводилося працювати, адже його акції та внески робили все за нього. Він лише керував розпорядниками свого капіталу. Раз на день приходила хатня робітниця, щоб готувати для нього їжу й прибирати в жилих кімнатах, раз на тиждень — садівник, аби сонячні промені знаходили шлях до книжкових сторінок крізь листву, раз на місяць — двірник. Із понеділка по п'ятницю навідувався Карл. Він приносив нову книгу, яку Крістіан фон Гогенеш зазвичай встигав прочитати вже до наступного дня. Наскільки Карлові було відомо, Гогенеш не покидав меж свого королівства вже цілісіньку вічність.
Карл подзвонив, смикнувши за мідний язичок, і з глибини будинку донісся дзенькіт дзвоника. Як і завше, господареві знадобилося немало часу, щоб пройти довгим темним коридором і злегка прочинити важкі скрипучі дерев'яні двері. Крістіан фон Гогенеш ніколи не ступав за поріг. Це був вродливий темноволосий чоловік, високий, зі шляхетними вилицями, виразним підборіддям і весь ніби присипаний сірим порохом смутку. Як завжди, на ньому красувався темно-синій двобортний костюм зі свіжою білою орхідеєю на лацкані. Чорні шкіряні туфлі блищали так, ніби він збирався на Віденський оперний бал. Гогенеш був набагато молодший, ніж можна було припустити, поглянувши на його одяг. Зараз йому було тридцять сім років. Натомість він носив костюми з ранньої юності, тому тепер вони сиділи на ньому так само природно, як на комусь іншому — джинси.