Того вечора, прийшовши до крамниці «Біля міської брами», він побачив крізь скляні вітрини, як Сабіна Ґрубер розмовляла з незнайомцем у робочому комбінезоні. Чоловік цей емоційно жестикулював. Вона намагалася заспокоїти його, але безуспішно. Чоловік гарчав ще більше й, здавалося, від цього великі вікна вібрували. У книжкових крамницях такі спалахи емоцій були рідкістю. У романах на книжкових полицях, звісно, їх можна знайти сотні, навіть тисячі, але не в проходах між полицями. Коли чоловік виходив з книгарні, хотів грюкнути дверима, але ті не піддалися, зачинившись м яко, як завжди.
Хитаючи головою, Карл зайшов до крамниці. Дзвіночок на дверях ще продовжував дзеленчати, як Сабіна Ґрубер викликала його в офіс. Коли Карл увійшов, вона не поглянула йому в очі і навіть не повернулась до нього. Карл навіть не встиг сісти чи хоча б зробити повний вдих. Щойно вони залишилися удвох, Сабіна Ґрубер промовила коротке речення, лише два слова, чотири склади, але із силою цілого роману.
— Вас звільнено, — її голос тремтів від гніву.
— Що? Чому?
— Я не зобов'язана й не збираюся це пояснювати, — вона стала за своїм письмовим столом, як за барикадою.
— З якого часу? — насилу спромігся вимовити Карл. Він очікував цього й боявся. Тільки не так скоро. Карлу все це здавалося нереальним.
— Просто зараз. Ваших клієнтів я негайно проінформую телефоном.
Після всіх цих років він повинен був піти, не сказавши жодного слова. Як книга, що обривається на пів реченні. Це не могло бути правдою.
— Будь ласка, дозвольте мені подбати про це сьогодні особисто! — Сабіна Ґрубер мовчала, тому він додав: — Тоді я не створюватиму вам жодних проблем і скажу всім колегам, що підтримую це рішення. Якщо хочете, навіть скажу, що сам подаю у відставку.
Вона нічого не відповіла, лише кивнула і вказала на двері. Так закінчилась історія продавця книг Карла Колльгоффа.
Усвідомлення того, що ти робиш щось востаннє, надає навіть найпростішим завданням значущості. Ніколи раніше Карл не складав пакувальний папір у такі гострі кути і не вирівнював краї так ретельно. Книгу для Еффі він залишив наостанок.
Він загортав її так ніжно, як сповивають немовля. Тримаючи книгу в руках, він думав, яка вона легка. Усередині — цілісіньке життя, а важить усього лише кількасот грамів.
Коли Карл опустив книгу в рюкзак, йому перехопило подих. Який же він старий дурень! Він знав, що одного дня йому доведеться попрощатися зі своєю роботою, і все ж він сподівався, що цей момент ніколи не настане. Ще він знав, що колись помре, але не міг собі це уявити. У нього були десятиліття, щоб звикнутися з цією думкою. Але для деяких речей необхідно куди більше часу. Можливо, тисячоліття.
Карл роззирнувся. Він перебував у заваленій книгами підсобці без вікон. Тут зберігались каталоги видавництв, списані книги чекали свого повернення, а в ящиках лежали рекламки давно застарілих новинок. Ця кімната завжди здавалася йому теплою та безпечною печерою.
Він вийшов через задні двері.
Карл знову даремно чекав на Шашу, але цього разу чекав він недовго. Навіть добре, що вона сьогодні не супроводжувала його. Це лише все ускладнило б. Вона не дозволила б йому відмахнутися від свого смутку, як від непроханого гостя. Карлу хотілося, щоб останнє коло з повним книжок рюкзаком було звичайнісінькою, цілком нормальною прогулянкою. Такою, які він раніше здійснював кожного дня. Прогулянкою, у якій його супроводжувала б не меланхолія, а лише легкий, заспокійливий плин повсякденна.
Карл ішов, як зазвичай: не швидше й не повільніше, не вагався, востаннє натискаючи на дверний дзвінок. Містер Дарсі був першим у його останньому обході. Карл зрадів цьому, адже той прощався дуже спокійно. Просто так, як англійський джентльмен, яким його й уявляв Карл.
Перш ніж Карл устиг помітити, сльози потекли з його очей. Якщо подивитися під мікроскопом, сльози, викликані емоціями, разюче відрізняються від рефлекторних сліз, що запобігають пересиханню очей або проникненню в них подразливих часточок — під дією сильного вітру або ж, наприклад, під час нарізання цибулі. Однак у тваринному світі, наскільки відомо, емоційний плач не зустрічається. Ця риса притаманна виключно людям. Не важливо, звідки походить людина і на якій мові розмовляє — усі плачуть. З такого погляду, Карл уже багато років не був людиною, тому що зовсім розучився плакати.