Ця думка промайнула в голові Карла, коли містер Дарсі відчинив важкі двері.
— Пане Колльгоффе, з вами все гаразд? Ви плачете.
— Хіба? — він витер сльози й здивовано поглянув на мокрі кінчики пальців. — І справді.
— Вам щось потрапило в око? — Містер Дарсі зовсім не мав досвіду для втішних розмов і сподівався, що відповідь Карла виявиться ствердною.
—* Певно, щось сталося зі сльозовими залозами, — сказав він, уникаючи прямої відповіді.
Карл дістав з рюкзака книгу містера Дарсі й простягнув її тремтливими руками.
— Сьогодні пакування особливо акуратне.
— У мене був такий настрій.
— День стає таким чудовим, коли ви приходите й приносите книгу! Коли я розгортаю її, мені здається, що я зустрічаю нового друга. — Він озирнувся. — До речі, про друзів. Чому Шаша сьогодні не з вами? Невже я так знудив вас минулого разу своїм квітковим годинником, що вона не захотіла приходити знову?
Карлу не хотілося міркувати про це.
— Вам сподобалась «Гордість та упередження»?
— Неймовірно сподобалась! Я прочитав її три рази поспіль, так вона мене захопила останніми днями. А знаєте, чому?
— Припускаю, тому, що вона так добре написана.
— Так, це теж. Але насамперед тому, що я впізнав себе в одному з персонажів.
— Справді?
— Так, це Чарльз Бінглі. Авжеж, я старший за нього, але в усьому іншому ми надзвичайно схожі. Ви ж знали про це, коли обирали для мене книгу, чи не так?
Карл стомлено посміхнувся.
— Те, що ми знаємо, і те, про що ми думаємо, що знаємо, — часом абсолютно різні речі.
— Чи не хотіли б ви зайти ненадовго? Ми могли б обговорити книгу. — Містер Дарсі широко прочинив двері, запрошуючи пройти всередину.
— На жаль, у мене немає часу, сьогодні я повинен відвідати багатьох покупців. Якось іншим разом — залюбки, — у голові ж у нього промайнуло: звісно, якщо ви захочете приймати в себе колишнього книготорговця. — Я маю ще дещо вам повідомити, — він зробив вдих. — У майбутньому...
— Так?
У роті було сухо. На серці — сухо. Увесь його світ висох.
— Можливо, бажаєте віскі?
— У майбутньому... — знову почав Карл. Він заплющив очі, готуючись до стрибка. — У майбутньому...
До його горла підкочувався комок, голосові зв'язки заклякли, й усе тіло відмовило. Карл ніяк не міг сказати правду. Він здався. І кинувся тікати, збрехав.
— У майбутньому я неодмінно знайду для цього час. Бо хтозна, скільки нам залишилося.
— Ви хворі, пане Колльгоффе?
Він пильно подивився на Дарсі.
— У мене лише одна хвороба. Та, яку називають старістю. А зараз мені вже час. Бережіть себе!
Містер Дарсі поклав руку йому на плече. Він ще ніколи так не робив.
— І ви, пане Колльгоффе. Я вам справді бажаю це від щирого серця.
Він не знав, що саме турбує Карла, але відчував, що було тут щось дуже недобре. А оскільки Дарсі сам був з людей, які не любили, коли від них вимагали одкровення, вирішив не розпитувати Карла й просто мовчки передав йому папірець з наступним замовленням.
Карл ішов, трохи похиливши голову, наче на ній сиділа велика ворона.
— Яка ж я слабка людина, — сказав він Шаші, якої не було поруч, — ніби від правди можна сховатися! Вона як пошуковий собака, і вона знайде мене.
За наступним поворотом з'явився Пес і загавкав на знак привітання. Карл замислився, невже це був знак долі?
— Привіт, друже, — він погладив кота по витягнутій уперед голові. — Тобі я радий набагато більше, ніж правді. — Карл поплескав по порожній кишені штанів. — На жаль, у мене немає ласощів для тебе. Я вже думав, ти більше не прийдеш.
Пес усе-таки залишився. Карлу раптом здалося, що він живе не в місті з тисячами мешканців, а в селі, про яке знає лише він, — у селі читачів. На перший погляд здавалося, що будиночки в цьому селі стоять не поруч один з одним. Насправді ж вони були схожі на ребра акордеона, що перебувають далеко один від одного, коли інструмент розтягнутий. Але щойно починає грати музика, а міхи виштовхують повітря, як ребра опиняються зовсім поруч. Під час його прогулянки простір між будинками та людьми, що в них жили, зникав. Проходив він між ними два кроки чи сотню, не мало жодного значення. Ці будинки були між собою пов'язані. Мешканці села читачів і самі не знали про цей зв'язок. Знав тільки Карл.
З іншими клієнтами все було так само, як з Дарсі. У Еффі, чий дверний дзвінок знову працював, обличчя мало бездоганний вигляд, і лише очі потьмяніли, немов їх затягло дощовими хмарами. У пані Довга-панчохи, доктора Фаустуса, який повісив Шашин календар із цуценятами, але не переставав докоряти собакам за їхнє вовче минуле, у Геркулеса, який з таким ентузіазмом розповідав Карлові про літери від А до Д, немов людство щойно відкрило цих дивовижних створінь, у сестри Амариліс, яка зізналася, що найбільше любить серійних убивць-католиків, які вбивають згідно з біблійною доктриною. І навіть у Читця, який віддячив Карлові примірником «Мовчазного танго», перев'язаним ниткою. Його начальниця була в такому захваті, що запросила найближчої суботи до себе додому, аби він ще раз зачитав для неї неймовірний перший розділ (з еротичною напругою палкої танцювальної сцени).