— Звучить жахливо.
— Так і є. Їй просто забув, бо це було дуже давно. Але пані Довгапанчоха зараз хороша. Вона як дракон, який більше не може дихати вогнем. Я могла би в неї навчатися.
— Не боячись згоріти до тла?
— Тепер-то ти зрозумів!
Коли вони прийшли до дому Геркулеса, у Шаші не залишилося ані крихти сумніву.
— Де ж мені бути ще, як не з таким кремезним юнаком, який завжди пропонує чогось попити?
— Відколи це ти кажеш «юнак», а не «хлопець»? — (Іноді Карл помічав, що розмовляє сам із собою, але завжди швидко знаходив дорогу назад до своєї історії).
— Хлопець. Парубок. Це все одне й те саме. Я починаю вживати старіші слова, щоб ти мене краще розумів.
— Дякую, дуже люб'язно з твого боку.
У доктора Фаустуса Шаша була тому, що неодмінно хотіла ще раз поглянути на календар із цуценятами, особливо на вересневу таксу. А в Читця — щоб він допоміг їй з домашнім завданням із читання. Коли вони дійшли до сестри Амариліс, дівчинка була твердо переконана, що перебуває за монастирськими стінами, адже їй завжди хотілося стати монахинею (думка, що здавалася Кардові трохи дивною, та все ж імовірною).
У всіх Карл запитував: «Ви не бачили Шашу? Вона не приходила?» — але ніхто її не бачив. Нікого вона не відвідувала.
І всі непокоїлися. Бо ж Карл був не єдиним, кому ця дитина так запала в душу.
Відвідини Еффі він приберіг наостанок. Чи, може, це вже робила Шаша? Відповіді на це запитання в Карла не було. Він відчував себе так, ніби наближався до останнього розділу книги й хвилювався, що вона не виправдає його очікувань.
— Чого мені бути в Еффі? — запитала Шаша. — Вона така сумна, а її чоловік мене лякає.
— Ти смілива, і в тебе добре серце. Ти хочеш їй допомогти.
— У тебе теж добре серце, чому ти не допоможеш їй?
— Тому що мене переповнює страх, — відказав Карл, насовуючи капелюха низько на лоба. — Саме тому я десятиліттями проживаю один і той самий день поспіль. Змінюються лише незначні дрібниці. Так чинять тривожні люди.
— Але ж я не дрібниця!
— Ні, авжеж, ти не дрібниця, — сказав Карл, — а тепер дзвони у двері.
Вона тикнула пальчиком йому в груди.
— Невже ти навіть не наважишся зробити цього?
— Просто дзвони.
Еффі прийшла не одразу (цього разу вона не стояла біля дверей, а вийшла з підвалу). Вигляд вона мала не такий ідеальний, як зазвичай: під очима були кола, а обличчя розчервонілось.
— Пане Колльгоффе? Що сталося? Ви ніколи не приходите о такій порі.
— Ви не бачили Шашу?
— Вона загубилася?
— Так, тобто я загубив...
Важливість цього запитання вразила його. Що як вона загубилася не лише для нього, а й для цілого світу? Що як вона зникла? Або з нею щось трапилось?
— Можливо, ви читали щось у газеті або чули по радіо?
Еффі похитала головою.
— Вона що, не вдома?
Страх розпирав живіт Карла, наче важкий шкіряний м'яч.
— Вона завжди приходить до мене на Мюнстерплятц.
— З нею все буде гаразд. Можливо, вона на шкільній екскурсії.
— Вона обов'язково сказала б мені про це. Шаша не з тих дівчаток, які отак просто не приходять. На неї можна покластися!
Еффі ніжно провела по руці Карла.
— Пане Колльгоффе, я залюбки хотіла б вам допомогти й шукати разом з вами. Але в мене зв'язані... — вона не стала продовжувати. — Мені дуже шкода.
Не сказавши ані слова, вона зачинила двері. Більше ніхто не промовив ані слова: Шаша з цього моменту мовчала.
Того вечора Карл більше не розносив книг.
Безуспішна прогулянка витягнула із життя Карла зовсім крихітний камінчик, який, однак, утримував цілу стіну. Він заснув пізно, а наступного ранку не почув дзеленчання старого будильника. Прокинувшись, Карл із жахом побачив стрілки на циферблаті, тож швидко одягнувся й, не снідавши й не поголившись, вирушив просто до останньої із семи шкіл. Саме там повинна була бути Шаша.
Учорашні відвідини навчальних закладів викликали в Карла чималий стрес, тож він намагався заспокоїти себе думкою про те, що опинився в оточенні книг, які були складені в рюкзаках чи лежали на партах. Навіть якщо мова йшла про шкільні підручники, які зовсім не були створені для того, щоб когось заспокоювати.
Коли в школі Карла Орфа пролунав дзвінок на першу перерву і діти посипали на подвір'я, він став біля подвійних дверей і все вигукував Шашине ім'я. З кожною жовтою курткою він підстрибував і кричав гучніше, з кожною темною кучерявою головою, що вигулькувала з-за рогу, витягував шию.
У якийсь момент потік школярів зменшився, і Карл почав розпитувати окремих дітей. Принаймні він думав, що розпитує. Насправді ж він сварився на них. «Шаша має бути тут, зараз же скажи, де мені її знайти!» Або: «Шаша ще всередині? Вона хворіє? Ти ж повинен це знати!»