Ніхто з дітей нічого не знав про Шашу, зате вони багато знали про те, як хутчіше втекти від Карла. Цього разу його витурив двірник, який орудував своєю мітлою, немов надзвичайно болючим знаряддям східного бойового мистецтва.
Карл вирушив до дешевої крамниці неподалік.
Трохи постоявши біля французьких пляшок, схожих на фляги, він узяв з нижньої полиці дешеве італійське вино в пакеті. Його пальці не ковзали по витончених вигинах пляшки, натомість упиралися в гострі краї картонної упаковки. Тільки-но вийшовши на тротуар, він розірвав упаковку і став пити.
Зворотний шлях пролягав повз паркан школи святого Леонарда. Сміх і радісні крики дітей видалися йому насмішкою, і він відвів погляд. Краєм ока він помітив щось жовте, але дивитися не став.
Аж тут пролунав дитячий крик: «Віддай мені мою книгу!» — і він обернувся, ніби книга в небезпеці була його клопотом.
Там стояла вона.
Без своєї жовтої зимової курточки. Голос теж був не Шашин, він належав рудоволосому хлопчику поруч з нею, який відчайдушно намагався повернути собі підручник, який вищий школяр тримав над його головою, піднімаючи його догори щоразу, як хлопчик підстрибував.
Карл прочитав по губах Шаші: «А ось і Книгоходець!» Вона кинулася в його бік, до паркана.
— Ти мене шукав, адже так?
Від щастя Карл почувався, як щойно відкоркована пляшка шампанського, що ллється через край. Він був такий радий, що серце заболіло.
— Я хвилювався. Але тепер я знайшов тебе.
Шаша обійняла його через решітку паркана.
— Я дуже сумувала за тобою, знаєш?
— Я теж за тобою сумував.
— Так, але я за тобою — сильніше. До Місяця й назад!
— Це з книги.
— І все-таки правда! — Вона сяяла.
— Учора я запитував про тебе, але ніхто тебе не знав.
— Ти запитував про Шашу?
— Так, певна річ.
Вона посміхнулась.
— Немає тут ніякої Шаші.
— Але?..
Вона вказала на себе.
— Це — Шарлотта. Тільки для тебе я Шаша. Мені завжди хотілося, щоб мене так називали подружки, але вони ніколи цього не робили. Я сама вигадала собі це ім'я.
Це була правда й водночас не зовсім правда. Шарлотта вигадала собі супергероїню, тому що хлопці з «Б» класу постійно хизувалися, удаючи з себе Капітанів Америк та Залізних Людей. Вона ж уявляла собі жінку, яка літає над містом у червоному плащі, що тріпотить на вітрі, і з очей якої стріляють жовті лазерні промені.
Це була Шаша.
І мала вона точнісінько такий самий вигляд, як її мати на фото в чорній рамці, що стояло на комоді в передпокої. Шарлотта завжди клала перед нею стокротки, які зривала між камінців бруківки по дорозі зі школи.
— Дуже приємно познайомитися, Шарлотто, — сказав Карл, уклонившись. — Велика честь називати тебе Шашею.
— Я теж так вважаю!
Карл викинув винний пакет в сміттєвий бак.
— Чому ти припинила приходити?
— Не могла, — відповіла Шаша. Ця відповідь була правдивою, утім, бракувало однієї важливої деталі. Директорка школи пані Діссельбек телефонувала до неї додому після того, як Шаша пропустила два уроки через похід на сигарну фабрику.
Шаша зізналася в усьому батькові, і той заборонив їй надалі розносити книги з Карлом. Плач і благання не допомагали, як і всі записочки з безліччю сердечок і ще більшою кількістю «будь ласочка — будь ласочка», як і сніданки в ліжко з тостами, які вона вирізала за допомогою святкової формочки різдвяної ялинки. Навіть суп швидкого приготування на вечерю, який вона так старанно прикрашала, нічим не зміг зарадити.
Хоча Шаша й любила говорити так, ніби слова були шоколадними цукерками, що танули в неї на піднебінні, та все ж вона змовчала про те, чому не з'являлася останні кілька вечорів. І оскільки момент тиші міг дати змогу Карлові поставити запитання, вона перевела розмову.
— Он там — моя подружка Джул. Моя найкраща подружка назавжди — принаймні поки що. Вона також тебе знає і каже, що в тебе кумедна шия. Просто як у її Дідуся.
Карл провів рукою по горлу.
— Я називаю її шиєю індика. Щоб отримати таку, потрібно добряче зістаритись; замолоду людина ще не здатна користуватися нею повною мірою.
— Повною мірою? Це як?
— Тільки з нею можна робити так, — Карл змахнув руками, наче крилами, і видав звук, схожий на булькіт індика. Щастя від Шашиного повернення сп'янило його сильніше за будь-яке вино в картонному пакеті.
Шаша залилася гучним сміхом, а потім стурбовано озирнулася, чи не бачив, бува, хтось із її однокласників, що тільки-но сталося.