Рудоволосий хлопчик указав на неї і розсміявся.
— Це Саймон, чи не так? — запитав Карл. — Той, що постійно тебе штовхає?
Шаша нерішуче кивнула.
— Будь ласка, не ходи за ним!
— Авжеж, не піду, я розберуся з цим по-своєму.
— За допомогою книжок? — запитала Шаша.
— Саме так. Ти знаєш його адресу? Нині, коли я побачив його, я знаю напевне, яка йому потрібна книга.
Шаша написала адресу на тильній стороні його долоні.
— Тільки нічого принизливого, гаразд? Будь ласка! — Пролунав шкільний дзвінок. — Мені час повертатися в клас.
— Ти приєднаєшся знову до мене на обході?
Шаша стиснула губи.
— Звісно.
— Сьогодні ввечері?
Вона повільно кивнула, але більше нічого не сказала. Відтак поквапилася через шкільне подвір'я до вхідних дверей, червона фарба на яких облупилася в багатьох місцях.
По дорозі додому Карл набрів на невеличку крамницю, де продавали паперові квіти, і, не вагаючись, зайшов усередину. Він попросив такі квіти, що ростуть на островах скарбів, на Дикому Заході або ж на Міссісіпі, де жив Гекльберрі Фіни, утім, продавчиня не мала жодного уявлення, чи ростуть там троянди, тюльпани, маки або гвоздики, а інших сортів у неї не було. Карл узяв по одній квітці кожного виду, усі різних кольорів, тому що Ґустав був яскравою особистістю. Продавчиня дбайливо загортала квіти в папір, коли Карл повідомив, що задумав віднести їх на кладовище. Вона похитала головою: на жаль, вони не були призначені для цього. На свіжому повітрі пелюстки паперових квітів опали б швидше, ніж у справжніх.
— Усе гаразд, — відповів Карл. — Я просто хочу потішити старого друга. — Ґустав бачив папір у різних формах, з безліччю слів, надрукованих на ньому, але, безперечно, ніколи ще не бачив його складеним у квіткові бутони.
Зачинивши за собою ворота цвинтаря, Карл побачив Сабіну Ґрубер, яка стояла біля могили свого батька. Він завернув направо, щоб сісти на чавунну лавку. Саме тут Шаша показувала йому альбом, куди записувала свої великі думки про те, кому яка книга принесе щастя. Лавка була зовсім поруч з могилою Ґустава, але ховалася від неї за густим вічнозеленим кущем. Розгледіти її крізь гілки можна було, лише спіймавши вдалий кут і точно знавши, куди дивитися.
Сабіна Ґрубер стала на коліна перед могилою, на якій стояв тимчасовий дерев'яний хрест.
— Поглянь, — сказала вона, — ось такий це матиме вигляд. Суцільна надгробна плита у формі розгорнутої книги, на сторінках якої вигравіюють текст про твоє життя. — Вона нервово заклала пасмо волосся за вухо. — Показую тобі щось красиве, а сама уявляю, як ти докоряєш мені за те, що було на твоєму похороні.
Сабіна Ґрубер зім'яла ескіз і запхнула його до кишені куртки.
— Але мені справді здавалося, що так буде правильно! Лише коли ми стояли біля твоєї могили і нас було так мало, я збагнула, як помилилася: ти ж завжди любив, аби тебе оточувало багато людей. Мені дуже шкода, чуєш? — Вона висмикнула бур'ян, який щойно пробився з-під землі. — Іноді я сама себе терпіти не можу. І, звісно, не я єдина. Але ж я просто намагаюся робити все правильно. Щоб ти пишався мною. Але зараз це немає значення, байдуже, як сильно я стараюся. У мене були свої можливості, а в тебе — свої. І ми обоє їх змарнували, чи не так? Гадаю, я просто не успадкувала твоїх книжкових генів. Я можу працювати не покладаючи рук скільки завгодно, але мені ніколи не стати такою, як ти або твій любий Карл. Я бачу в його очах, що для нього я все ще маленька дівчинка. Знаєш, він якось ходив скаржитися до моєї вчительки німецької, бо я отримала двійку, а він уважав, що я заслуговую на п'ятірку! Мої подружки все бачили, який сором. Він поводився так, ніби був моїм батьком, хоча ним був ти. А може, й ні. Напевно, він хотів, як краще, але я ніколи його про це не просила. Я не потребую його допомоги, з усім можу впоратися сама. Припини так гірко посміхатися! Невже ти не можеш бути добрим до мене навіть після смерті? Поставитися з крихтою розуміння? А втім, тобі ніколи це не вдавалося.
Вона перевела погляд від могили на чорнильно-синє небо й тяжко зітхнула.
— Пам'ятаєш, як ти засмутився, коли я розмалювала пусті сторінки в кінці твоїх книг? Картинки завжди пасували до назви. «Кіт і миша» Гюнтера Грасса вийшли напрочуд удало, але ти розлютився, бо ж я зіпсувала твої улюблені книжки. Я була маленькою дитиною, заради Бога! Але мені ніколи не зрівнятися з твоїми книгами.
Вона підвелася.
— Чому ти мав померти, щоб я могла розповісти тобі все це? — Вона з гучним звуком потягнула блискавку на своїй куртці. — І знаєш, що найсумніше? Я люблю книги, справді люблю. Але вони ніколи не робили мене такою щасливою, як тебе. Я так і не змогла тобі цього пробачити.