— Пане Колльгоффе, ви запізнилися. Ми домовлялися на чверть по сьомій, — мовив Гогенеш замість привітання. Карл, як належить, схилив голову, а потім обережно дістав з рюкзака книгу;
— Ось, новий роман для вас.
Він легенько потягнув за петлю шнурка, оскільки в дорозі той трохи змістився.
— Той, що ви мені порекомендували. Сподіваюся, недаремно, — Гогенеш узяв книгу, але розпаковувати її не став. Це був роман про те, як Александр Великий навчався в Аристотеля. Гогенеш читав виключно філософську літературу.
Він дав Карлові чайові відповідно до ваги книги, заздалегідь дослідивши це питання й вирахувавши суму.
— Наступного разу приходьте вчасно. Пунктуальність — увічливість королів.
— Гарного вам вечора! До зустрічі.
— Так, і вам, звісно, бажаю того ж.
Крістіан фон Гогенеш зник за важкими дверима. І в ту ж мить вілла втратила свій одухотворений вигляд. Господар дому залюбки обмінявся б думками щодо книг та їхніх авторів з Карлом, якого він знав як освічену й виховану людину, споріднену йому духом. Але з часом Гогенеш розгубив усі слова для запрошень. Певно, вони загубилися в численних кімнатах його величезної вілли.
Карл покинув Крістіана фон Гогенеша. Насправді ж він покидав когось іншого. Річ у тім, що Карл бачив відображення книг у реальному світі. Для нього жителі міста були героями романів — хай навіть події розгорталися в зовсім інші часи чи в далеких краях. З того моменту, як Крістіан фон Гогенеш уперше відчинив важкі двері своєї вілли, він став для Карла героєм видатного роману Джейн Остін «Гордість та упередження». Саме тому нині Карл покидав садибу Пемберлі в Дербіширі XVIII століття. Її господар, Фіцвільям Дарсі, заможний та інтелігентний джентльмен, попри свої бездоганні манери, часом видавався трохи зарозумілим та різким.
Причина такої особливої здібності Карла полягала в тому, що він мав погану пам'ять на імена. Звісно, якщо тільки вони не належали книжковим героям. Усе почалося ще в школі. Тоді багатьом учителям давали прізвиська, здебільшого не надто приємні: Туалетний Йоржик, Принц Морфій, Плюгавко. Але Карл прозивав їх зовсім інакше: Одіссей, Трістан або ж Гуллівер. Та й після школи він, на відміну від своїх однокласників, не припинив давати людям прізвиська. Так, юнак-панк у поношеній уніформі, якого він постійно зустрічав по дорозі до книгарні під час практики, отримав ім'я бравого вояки Швейка. А продавчиня фруктів, у якої він купував яблука, стала королевою-мачухою з «Білосніжки» (на щастя, вона не мала звички додавати отруту до фруктів зі свого прилавка). В якийсь момент Карл виявив, що його місто просто кишить літературними персонажами, й для кожного жителя знайдеться власний книжковий двійник. Протягом наступних кількох років він познайомився з Шерлоком Холмсом, який очолював у міській поліції відділ розслідувань убивств, і навіть — з леді Чаттерлей, яка у тоненькому кімоно нерідко відчиняла йому двері і в яку він замолоду був закоханий. Утім, вона невдовзі покинула місто разом з Адсоном Мелькським. Капітан Агав був одержимий велетенським кротом у своєму саду — уполювати якого йому так і не вдалося. Вальтеру Фаберу, важкохворому інженеру, Карл до самої його смерті приносив книги про Південну Америку. А граф Монте-Крісто жив у будинку з заґратованими вікнами, який колись був в'язницею й тепер дивним чином утримував нового господаря у власних стінах. Майже завжди Карл засвоював спочатку літературне прізвисько, а вже потім — справжнє ім'я, ніби пам'ять намагалася захистити його від тягаря буденності. Дібравши людині нове літературне ім'я, він цілком переставав сприймати справжнє. Карл зовсім не помічав, як дорогою літери, що утворювали, наприклад ім'я «Крістіан фон Гогенеш», від сітківки ока до мозку дивовижним чином складалися в «містера Дарсі». Лише іноді, в особливих випадках, його голова могла зробити милість й видати йому земне ім'я людини. Більшість таких імен Карл не згадував зовсім.