Карл вичікувально поглянув на Шашу.
— Нам потрібна ваша допомога, — сказала вона, — з цією кішкою. Її потрібно десь залишити на тиждень.
— І чому ж?
А й справді, чому ж, запитала себе Шаша. Вона ж думала, що доктор Фаустус одразу погодиться й візьме Пса на руки. У її уяві він навіть обіймав кота, який гучно гавкав від задоволення. Раптом вона згадала, що сталося сьогодні в школі із Саймоном.
— Її, тобто кішку, переслідують і дражнять інші коти. Але він, тобто вона, ні в чому не винна. Справжнє знущання! — Вона простягнула доктору Фаустусу ласощі. — Ось, Псу вони подобаються найбільше.
— Псу?
— Кішці! Завтра я принесу вам старий лоток, а поки що згодиться й газета.
Принаймні так їй сказала пані із зоомагазину.
— Але чому ви прийшли з цим проханням до мене? У мене зовсім немає досвіду в догляді за домашніми улюбленцями.
— Ви єдиний з покупців Карла, хто живе достатньо далеко від інших котів. Тільки з вами Пес, тобто кішка, буде в цілковитій безпеці.
— Гм.
Деяких могло б насторожити це «гм», але Шаша знала, що вже перемогла.
— Усього одну нічку, спробуєте? Або, може, дві.
— Гаразд.
— Чудово, дякую! Тільки не дивуйтеся, коли він, тобто кішка, видаватиме дивні звуки. Так і має бути, — вона потягнула Карла за рукав.
— Нам уже час бігти! Бувай!
Карл дозволив їй тягнути себе за собою й мало не спіткнувся. У нього було відчуття, ніби вони щойно змагалися із жувальною гумкою.
— Гадаєш, це спрацює?
Шаша знизала плечима.
— Можливо! Принаймні я спробувала зробити його щасливішим. Якщо Псу не вдасться подолати його неприязнь до собак, більше ніхто не зможе з цим не впоратися.
— Але ж він кіт.
— Саме так.
Незабаром вони опинилися біля будинку Еффі. Звідти доносилися крики. Такі гучні, що голуби спурхували з даху й злякано розлітались.
Карл зняв рюкзак і дістав з нього книжку для Еффі. Відтак рішуче підійшов до дверей. Та щоразу, коли він збирався подзвонити, лунав новий крик, і він відсаху-вався. Це були різкі, голосні окрики — породжені болем. І в цих криках не було й краплини надії на те, що біль ущухне.
Зрештою Карл опустив голову.
— Іноді, — сказав він, сумно дивлячись на Шашу, — книги недостатньо. Не всі рани можна загоїти папером. Потрібно знайти телефонну будку.
— Не потрібно, — вона дала йому свій мобільний телефон. — Натискай на зелену слухавку.
У нього не вийшло, тож Шаша зробила це сама. Карл зателефонував до поліції, повідомив про екстрений випадок і назвав адресу, а після певних вагань — і своє ім'я. Коли його запевнили, що допомога прибуде негайно, він простягнув мобільний телефон Шаші.
— Я не знаю, куди тут покласти слухавку.
— Що значить, куди? — Шаша скинула виклик.
Карл озирнувся. Звідки можна було б спостерігати за будинком Еффі, але самому залишитися непоміченим? Перед манікюрним салоном він виявив великий контейнер, з якого саме витрушували сміття. Шаші довелося стати за ним навшпиньки й підтягнутися руками на декілька сантиметрів угору, щоб мати змогу бачити щось за холодним металом.
Через десять хвилин патруль прибув до дому Еффі. Пальці ніг Шаші вже горіли, а пальці рук замерзали. Двоє поліцейських вийшли з авто й подзвонили у двері. Смикнулися фіранки, опісля відчинилися двері. За ними стояла Еффі зі своїм чоловіком. Обома руками він тримав її за плечі, біля самої шиї, і злегка стискав її.
— Перепрошую, що турбуємо вас, але нам повідомили, що з вашого будинку доносяться крики, — поліцейський поглянув на Еффі, — жіночі крики. Людина, яка телефонувала, припустила, що вас б'ють. Чи в будинку присутня ще одна жінка?
— Це непорозуміння, — сказав чоловік Еффі, сміючись. — У мене гучно працював телевізор.
— Це правда? — запитав поліцейський у Еффі.
— Так, — відповіла Еффі, усміхаючись.
— Я нізащо не вдарив би тебе, чи не так, люба? Скажи поліцейському.
— Нізащо, — сказала Еффі з усмішкою.
Поліцейський уважно поглянув на неї.
— Можливо, ви хотіли б поговорити з нами наодинці?
— Ні, не хотіла б. У нас немає таємниць одне від одного. Так і повинно бути в щасливому подружжі, а в нас саме таке, — він грубо поцілував її в щоку.
Еффі відсахнулася, адже саме туди він ударив її.
— Що з вашою щокою? — запитав поліцейський.
— Зубний біль, — відповіла Еффі й посміхнулася. Поліцейський знову пильно зазирнув їй у вічі.
— Ми вдячні, що ви приїхали, — чоловік Еффі схрестив руки, — добре, що ви реагуєте на такі виклики. Але в даному випадку це була хибна тривога. Тож наступного разу, коли хтось зателефонує через мій гучний телевізор, ви знатимете, що немає необхідності витрачати даремно час.