— І купувати ми нічого не збираємось.
— Я нічого не продаю.
— Нам нічого не потрібно!
— Усім потрібен Бог.
— Забирайтеся геть!
— Ні, я залишусь. У мене купа часу. Ваші сусіди побачать, що у вас на порозі стоїть монахиня, а ви її не впускаєте.
Чоловік заволав.
— Сьогодні що, усі збожеволіли? Подбай про це, Андреа. Тільки поквапся. Ми ще з тобою не закінчили! Ця історія з книготорговцем тобі так просто не минеться.
Еффі розгладила одяг, щоб мати охайний вигляд, як і належить, провела руками по волоссю та обличчю. Вона надягла дорогі білі туфлі на високих підборах, які мали такий вигляд, ніби вона зібралася на бал, і начепила свою чарівну усмішку, яку щоранку тренувала у ванній перед дзеркалом, аж поки не щеміли щоки.
Лише після цього вона відчинила двері й побачила перед собою не монахиню, а жінку, яка тривалий час прожила під замком. Жінку, яка запроторила себе до в'язниці за власним бажанням, а сьогодні цю в'язницю залишила.
З першого погляду вони знали все одна про одну.
— Ходи, — сказала сестра Амариліс, простягаючи руку. — Зараз. Настав час.
І Еффі пішла з нею. Отак просто. У цьому й була вся краса — піти було дуже легко. Якщо не думати про те, що буде далі, про сварки та травми, до яких це могло призвести, то ходьба видавалася грою: людина робить крок за кроком — і ось уже виходить не тільки зі свого дому, але й — зі свого шлюбу. Якщо продовжить іти. Еффі так і вчинила.
Оскільки сестра Амариліс тримала її за руку, це було зовсім нескладно. Карл і Шаша приєдналися до них, і Еффі пішла швидше, налякано озираючись через плече. Але вхідні двері все ще залишалися зачиненими. Коли вони нарешті завернули за ріг, вона глибоко вдихнула і тільки тоді помітила, як сильно б'ється її серце. Еффі усміхнулася, і усмішка була справжня. Вона відчула, що зараз працюють зовсім інші м'язи обличчя. Сестра Амариліс спокійно пояснила, що тепер вони вирушать до монастиря, де вона буде в безпеці й зможе відпочити. Для цього їй зовсім не обов'язково вірити в Бога. Достатньо було того, що Бог вірив у неї. Ще два повороти — і перед ними з'явився монастир.
Біля вхідних дверей була натягнута червоно-біла стрічка, а перед ними стояв знак «Будівельні роботи». Майстер установлював новий замок.
— Ну от і все, готово, — сказав він, коли вони підійшли. Він кивнув сестрі Амариліс на знак привітання. — Мені шкода, але це моя робота.
— Звідки ви дізналися, що мене немає всередині? — цілком спокійно запитала монахиня.
Робітник указав на невеличку камеру, установлену на будівлі навпроти. Архиєпархія заплатила йому чималі гроші, щоб той приїхав одразу ж, щойно сестра покине монастир. Майстер платив одному студенту, щоб той чергував уночі, але він усе одно пильнував за камерою лише впродовж першої та останньої години, а решту часу завжди спав.
— А як же мої речі? — запитала сестра Амариліс. — Мій одяг? А мої рослини? Їх обов'язково потрібно поливати, а інакше вони зів'януть!
— Зверніться, будь ласка, до архиєпархії. Тоді я принесу вам нові ключі. Наскільки я знаю, будівництво розпочнеться вже найближчим часом. Тут буде ексклюзивне приватне житло. Як я вже казав, мені дуже шкода, але нічим не можу зарадити.
— Що ж, ви могли б впустити мене назад.
Він похитав головою.
— Занадто високий ризик, що ви залишитесь усередині. Мені час іти. Хорошого вам... — далі він не договорив.
Карл, Шаша, Еффі та сестра Амариліс перезирнулися.
— Тоді ми підемо в готель, — рішуче сказала монахиня. Монастир — це не будівля, а люди. Ми будемо монастирем і в двадцять сьомому номері, чи в якому там оселимось.
Їй хотілося продовжувати рух — стоячи на одному місці, вона знову почувалася, як у в'язниці. Те саме відчувала й Еффі.
— Можливо, воно й на краще, — сказала сестра Амариліс. — Після моєї появи ваш чоловік може запідозрити, що ви в монастирі святого Бенедикта, але аж ніяк не в готелі. Це щасливий збіг, що я не змогла повернутися! — повторюючи це достатньо часто, вона, може, й сама в це повірила. Вона багато вправлялася у вірі. Це не так просто, як багато хто вважає. Віра вимагає багато щоденних зусиль. Адже реальне життя, як правило, їй суперечить.
По дорозі сестра Амариліс та Еффі трималися за руки, щільно переплівши пальці, як діти на шляху до школи. Найбільше Еффі подобалася ця легкість, яка так різко контрастувала з попередніми подіями.
Зліва перед ними виросла вілла містера Дарсі. З усіх численних вікон світло горіло лише в одному-єдиному, оповитому темрявою решти.
— Зачекайте, — сказав Карл, — можливо, є інший вихід, — він кинув на Шашу запитальний погляд, і та підняла великий палець вгору.