Двері в коридор відчинилися, й увійшла медсестра в зеленому. Побачивши, що очі Карла розплющені, вона посміхнулась.
— Рада, що ви прокинулись, пане Колльгоффе. Я — медсестра Таня.
— Звідки ви знаєте моє ім'я?
— Ім'я вказане у посвідченні про особу у вашому гаманці, — вона вказала на оливково-зелену куртку Карла, яка висіла в шафі. — Крім того, я знаю вас через книжкову крамницю. Ви відкрили для мене «Гаррі Поттера».
Потім вона розповіла, як завдяки цьому захопленню познайомилась зі своїм першим хлопцем. Той, на жаль, виявився ідіотом. На відміну від Гаррі Поттера, який залишився з нею донині.
— Що сталося? — запитав Карл.
— Ви невдало впали. Перелом руки незначний, а от ноги, на жаль, складний. Окрім того, у вас струс мозку, через який ви декілька годин не приходили до тями. Не картайте себе, у вашому віці люди часто спотикаються.
— Але я не... — почав Карл, але враз замовк. Якби він розповів, що сталося насправді, батька Шаші могли притягти до відповідальності, через що той міг утратити роботу.
— Як я сюди потрапив?
— Це дивна історія, — сестра посміхнулася, — тобто не те, як вас привезла машина швидкої допомоги, а те, як вас узагалі знайшли.
— Чому? Що там було?
— Підніміть-но голову! — вона підбила його подушку. — Одна мешканка провулка Вільгельма Телля почула гучний гавкіт собаки і вийшла на вулицю поглянути, у чому справа. Там лежали ви, але ніякого собаки поруч не було.
— Зате був кіт, — сказав Карл, і майже в ту саму мить на очі йому навернулися сльози. Здавалося, тепер, коли він знову навчився плакати, йому було більше не під силу побороти сльози.
— Звідки ви це знаєте?
— Мені згадався мій добрий друг, — відповів він. — Друг, який любить мене не тільки за частування.
Медсестра похитала головою, приписуючи відповідь Карла струсові мозку. Той через вікно передавав тихе вітання Псу, дивовижна шизофренія якого, без сумніву, урятувала йому життя. Опісля його повіки обважніли, і очі заплющились.
Коли він прокинувся знову, усе навколо мало той самий вигляд, от тільки вечір змінився на ранок. Карл відчував, що його ноги очікували руху. Може, вони й не були кіньми-скакунами, що мчалися на перегонах, та все ж багаторічна звичка кликала їх на обхід. Карл озирнувся в пошуках своїх чудових зношених черевиків, у яких він відчував кожнісіньку нерівність дороги. Через це він навіть із заплющеними очима завжди знав, в якій частині міста перебуває.
Пара взуття стояла в іншому кутку кімнати, загорнута в пластиковий пакет. Йому знадобилося б зовсім трохи допомоги, щоб надягнути його. Щойно черевики опиняться на ньому, усе піде само собою.
Карл подумки пройшов своє коло. Усі запитували, де він був, а він відповідав, що нічого поганого з ним не трапилось, просто невеличкий нещасний випадок.
Коли відчинились двері, він здригнувся. Ще одна сестра, у тому ж зеленому.
— Добридень, пане Колльгоффе, мене звати сестра Равенна.
— Допоможіть мені, будь ласка, з моїми черевиками, і тоді зможете мене спекатися.
Вона засміялась.
— Таня вже казала, що ви дотепний. Але нам усе ж доведеться ще трохи потримати вас тут.
Карл спробував самотужки опустити з ліжка загіпсовану ногу. Раптовий біль пронизав його, ніби він доторкнувся до оголеного дроту. Він застогнав.
— Не рухайтеся, просто відпочивайте й одужуйте. Голову вгору, — вона підняла його подушку.
— Тоді ви повинні повідомити в книжкову крамницю, що трапилося. Щоб усі, хто про мене питатиме, були в курсі.
— Сестра Таня вчора вже зробила це. Вона сказала, що ви лежите тут, і нічого страшного не сталося. Тому нікому не доведеться хвилюватися.
Його покупці вже, напевно, запитували про нього в книгарні і незабаром мали навідати його.
— У вас тут є книги? Хоч якісь?
Медсестра вказала на шухляду й хотіла було щось сказати, але Карл випередив її.
— Можливо, щось не настільки важке? Мені доведеться тримати її лівою рукою.
— Ні, на жаль, бібліотеки для пацієнтів у нас немає. Якщо бажаєте, я можу принести вам журнал з нашого кіоску.
— Може, там є «Острів скарбів» Стівенсона? Або Карл Май?
Те, що годилося для Ґустава, згодилося б і для Карла.
— Гадаю, там лише «Мисливець за привидами Джон Синклер» — його завжди купує наш головний лікар. А ще веселі кишенькові книжечки для дітей.
— Підійде, — відповів Карл. Та потім згадав, що в нього зовсім не залишилося грошей. — А втім, не варто.
Скоро прийде Шаша. У неї знайдеться для нього книга. Або ж календар із цуценятами. А якщо вона принесе ще один малюнок з книжковими хробаками, йому, без сумніву, дозволять повісити його тут. Але Шаша не прийшла. Не прийшов ніхто. Ані цього дня, ані потім.