Самі лише медсестри, доглядальники та лікарі. Його кімната перетворилася на театр, де різні актори постійно виконували одні й ті самі ролі. Вистави завжди розігрувалися в той самий час, лише репліки дещо змінювалися. Вони допомагали йому їсти й одягатися, митися й ходити в туалет. Швидко, машинально, часом трохи грубо.
Вони приходили не для того, щоб побачити його, а щоб виконати свою роботу. Ніхто не хотів його відвідувати.
Іноді вечорами Карлу чувся гавкіт з центру міста. Вік казав собі, що то Пес за ним сумує.
Невже ніхто не поцікавився, чому він перестав дзвонити в їхні двері? Невже їм усім було так байдуже до нього? Людям, яких він за останні роки бачив частіше, ніж будь-кого?
Ніхто не навідав його до самої виписки.
Карл сподівався, що всі вони чекатимуть на нього біля вхідних дверей, хоча й знав, що цього не станеться. Але він малював цю картину — кольоровими олівцями, які так любила використовувати Шаша. Розфарбовував кожнісіньку деталь. І всі вони радісно посміхалися.
Стоячи на милицях перед лікарнею, він не впізнавав нічого довкола. Це місце не було частиною його світу. Грошей на таксі в нього не було, але він був занадто гордий, щоб попросити їх у когось у лікарні. Тому він запитав у перехожого, як пройти до собору, і вирушив у дорогу.
Понад три кілометри на милицях, з безліччю зупинок на перепочинок, з болем під пахвами, трьома невеликими падіннями та кількома саднами, і він нарешті опинився вдома. Зачинивши за собою двері власної квартири на горішньому поверсі, він просто впав додолу й заснув.
Мотузка для білизни тягнулася вздовж стін, як страхувальний канат альпініста. Карл також натягнув її через полиці й шафи, туго прив'язав до віконних ручок та батарей. Відтак він узявся за свої книжкові полиці, порожнечу яких більше не міг зносити. Фломастером він намалював на внутрішніх стінках книжкові корінці. Він чудово знав, де стояли його улюблені книги. У рідкісних випадках, коли він не пам'ятав назву, Карл записував праці, які вже давно мав прочитати. У його спальні з'явилися роботи маркіза де Сада та Джакомо Казанови — тільки для того, щоб витвори еротичної літератури контрастували із сумною реальністю його ліжка.
Через усі чудові книжкові назви Карл краще усвідомлював, які скарби він утратив. Та й акустика в кімнаті без книг була зовсім неправильною. Здавалося, ніби він був у склепі. Тому Карл перестав розмовляти вголос.
Він більше не виходив за двері. У його коморі зберігалося декілька консервних банок зі шпреевальдськими огірками, мандаринами, половинками груш (трохи підсолодженими) та м'якою квашеною капустою. Він їв небагато і майже не відчував голоду. З кожним днем він з'їдав усе менше. Він вирішив таким чином прискорити своє зникнення, допоки його тіло нарешті не дійде висновку, що сенсу прокидатися зранку більше немає.
Він не боявся смерті, ніколи. Він народився й виріс у селі біля міської брами, що постачало братки на кладовища. Смерть була його супутницею з раннього дитинства, навіть якщо вона квітнула барвистим цвітом.
Третього дня він опустив жалюзі — більше не міг зносити вигляду міста, яке колись уважав своїм. Тепер воно стало чужим та небезпечним. Це вже було не те місто, яким він ходив десятиліттями, у якому його підошви стерлися об бруківку, у якому люди були добрими до нього. Це було місто, у якому його штовхали на землю й забували про нього.
Карл навіть тішився, що іноді в голові, у руці та нозі спалахував біль, тому що він відволікав його від печалі.
Незабаром він припинив лічити дні й усе далі просувався в отворах на своєму ремені, тож врешті-решт йому довелося пробити нові за допомогою штопора. Він уже не знав, день зараз чи ніч, майже увесь час лежав у ліжку, утупившись у стелю, іноді трохи дрімав, а потім знову лежав, розмірковуючи.
Книгоходець — ніхто без книг і без прогулянок, думав він. Отож не дивно, що про нього більше ніхто не згадував. Адже його більше не існувало. Він завжди мріяв померти за читанням. З такою захопливою книгою в руках, що перехід від життя до смерті виявився б непомітним.
Стара телефонна книжка була єдиною, яку він не зміг обернути на гроші. Читати її він, звісно, не став. Але ковзання пальців по паперу та перегортання сторінок утішали його.
Після сутички з Карлом у провулку Вільгельма Телля батько Шаші викинув усі книжки своєї дев'ятирічної доньки з вікна просто на бетонне подвір'я багатоквартирного будинку. Шаша кричала й міцно вчепилася в його ногу, щоб завадити, але книги одна за одною вилітали з вікна. Вони розкривали сторінки й тріпотіли на вітрі, як білі голуби, перш ніж опуститися на землю. Там вони лежали, немов розбившись, розкидавши навсібіч своє пір'я.