Шашин тон свідчив про те, що вона однозначно належала до останньої групи.
Леон не хотів втрачати підробіток, який Сабіна Ґрубер люб'язно запропонувала йому після стажування, а тому покірно відповів:
— Це моя знайома зі школи, вона випадково зайшла.
— Але що ви робите тут? Ця кімната не для клієнтів, ти ж знаєш. Що про нас подумають люди, коли побачать цей хаос?
— Вона хоче стажуватися у нас, — пояснив Леон. — Тому я привів її, щоб усе показати й пояснити. Дикий хаос тут не здається їй чимось жахливим.
— Зовсім ні. У моїй кімнаті набагато більший безлад. Принаймні іноді... Рідко, але все-таки буває.
— Не можу сказати, що ця інформація про майбутнього стажера мене заспокоює. А тепер забирайтеся звідси, обоє.
Сабіна повернулась до Шаші.
— Ти ще занадто юна для стажування. Ти взагалі читаєш?
— Ні, — зухвало відповіла Шаша. Їй не хотілося говорити про читання та книги з цією жінкою. Таке варто обговорювати лише з тими, хто тобі подобається. А ця жінка звільнила Карла.
— Тоді, на жаль, ти нам не підходиш, — вона запнулась. — Що це в тебе на руці? Там написано Колльгофф? Ану покажи!
Дідько! І чому вона не використала невидимі чорнила? Відповідь була простою: вони стають видимими тільки при нагріванні, і Шаша боялася, що їй буде надто гаряче.
Сабіна Ґрубер спробувала схопити її за зап'ястя, але Шаша ухилилася й кинулася навтьоки. Для того, хто так добре грав у класики й без кінця бігав довкола Карла, слалом поміж столів та стендів книжкової крамниці був за іграшку. Але не для Сабіни Ґрубер.
Відбігши достатньо далеко, Шаша не зупинилася, а одразу побігла коротким шляхом на потрібну адресу. Вона оглядалася знову й знову, та за нею ніхто не гнався. Усе ж гаяти час вона не стала і, опинившись біля багатоквартирного будинку Карла, одразу натиснула на його дзвінок — якщо, звісно, це був він. Поруч із кнопкою стояли ініціали «Е. Т. А. Колльгофф», але оскільки більше нікого з таким прізвищем не було, то це мала бути потрібна. Не було відповіді в домофоні на гудіння дверного дзвінка. Тоді Шаша швидко натиснула на всі дзвінки. Коли різкий голос запитав, хто дзвонить, вона відповіла просто: «Пошта». У її багатоквартирному будинку це працювало так само.
Пролунало пілікання, і Шаша змогла відчинити двері. Вона побігла сходами наверх, дивлячись на кожну табличку біля квартири, щоб дізнатися, чи не живе Карл за цими дверима. Знайшовши його ім'я, вона тричі подзвонила у двері.
Але Карл не відчиняв.
Він не хотів, щоб йому доставляли пошту. Останніми днями він отримував самі лише нагадування та дурнуваті рекламні брошури.
Коли Шаша продовжила стукати, він гучно увімкнув радіо й зачинився у ванній. Тому не чув, як вона кликала його на ім'я. І не чув, як вона голосно заплакала.
Повернувшись додому, Шаша помітила батькову куртку, що висіла в гардеробі. Її не повинно було бути тут о такій порі. З вітальні доносився звук телевізора.
— Тату?
Шаша сподівалася, що ніхто не відповість. Вона затамувала подих, прислухаючись, і тихо промовляла: «Тікав заєць через міст, довгі вуха, куций хвіст. А ти далі не тікай, рахувати починай. Раз, два, три — вийди ти». Відповіді не було. Напевно, він все-таки не вдома.
— Привіт, крихітко. Підійди-но до мене.
Шаша сердито тупнула ногою по підлозі, потім невпевнено зайшла.
Усі її книжки лежали на столі. Батько знайшов їх під ліжком і приніс до вітальні. Оборонна лінія плюшевих іграшок не витримала.
— Сідай, Шарлотто. Нам треба поговорити.
— Я нічого не накоїла! Книги потрібно було зібрати, щоб сусіди не скаржились, особливо пані Качинська з другого поверху. І я нікуди не ходила з Книгоходцем! Чесне слово!
— Сядь. Будь ласка.
— Ах, ну справді! — Шаша розгнівано гепнулась на диван і підібгала коліна до грудей, ніби намагаючись захиститися. — Спочатку назви покарання.
Її батько насупив брови.
— Покарання? Я ще про це не думав. Але якесь таки має бути.
— Тоді подумай, я хочу знати зараз. Так по-дурному, коли чекаєш його.
— Я іноді так роблю? — він говорив м'якше, ніж зазвичай. — Змушую тебе чекати покарання?
— Не знаю. Так, інколи. Ти дорослий, ви так робите. Ну ж бо, кажи вже покарання!
Він акуратно склав книги стосом.
— Не знаю, чи це покарання.
— Як такого можна не знати? Я завжди знаю одразу — покарання завжди тупі.
Її батько підсунув купку книг до Шаші. Він довго дивився на доньку, перш ніж заговорити.
— Покарання полягає в тому, що я повинен дозволити тобі бути такою, яка ти є — дикою та вільною.
Шаша випросталася і нахилила голову. Про що це говорив її батько?