— Тату? Про що ти?
— І повинен проводити з тобою більше часу. Тому що я знаю тебе гірше, ніж той старий продавець книг, — він сів поруч. — Знаєш, я його... — він тяжко зітхнув. — Я гнівався на нього, на тебе, але насправді — на себе. — Зараз ти цього не зрозумієш, я поясню тобі, коли підростеш.
Шаша, звісно, усе чудово розуміла. Але вона звикла, що дорослі думають, буцімто вона нічого не тямить.
— Я пішов до нього, до твого Карла, і говорив з ним — звинувачував його, дуже грубо, — він похилив голову, — тобто насправді я накричав на нього і штовхнув так сильно, що він спіткнувся й упав.
Шаша скочила на диван.
— Ти допоміг йому підвестися?
— Ні, я... залишив його лежати.
— Ти такий жорстокий! Жорстокий чоловік! Я більше не хочу, щоб ти був моїм татом! — вона побігла до своєї кімнати й зачинилася там.
Батько не змушував Шашу відчиняти двері. Він сів перед ними на підлогу й почав говорити. Так було навіть краще, бо йому не доводилося бачити презирство в її очах. Вона була для нього всім, і кожного дня він відчував, що недостатньо хороший для неї — недостатньо добрий, недостатньо уважний і недостатньо розумний. Найгострішим було відчуття, що він не проводив з нею достатньо часу, а коли й проводив — не наповнював його змістом і не цінував. Йому здавалося, що з кожним днем вона на крок від нього віддалялася, ставала все меншою й меншою, настільки, що йому ледве вдавалося розрізнити деталі. Можливо, це було нормально, але йому хотілося знову відчувати її серце й те, заради чого воно билося.
Саме тому він став читати.
— Ти часто повторювала, що мені варто читати книги. Що це було б так чудово. Але вечорами я постійно такий стомлений, а на книгу, мабуть, потрібна купа часу. Тому я й не починав читати. Але твій Карл засунув мені до кишені книгу. Сказав, що вона просто чудова, саме та, що мені потрібна. Вона була загорнута в... дитячий подарунковий папір, з динозаврами та летючими ящерами. Що ж це за книга, яка мені потрібна? Єдина причина, з якої я не викинув її на місці, полягала в тому, що мені хотілося якомога швидше піти. Я не хотів, щоб хтось подумав, що я штовхнув старого.
— Але ти це зробив! — прокричала Шаша зі своєї кімнати.
— Так, правда. Але я не хотів, щоб хтось про це довідався. Удома я розпакував книгу й одразу ж поклав її в шухляду. Щоб не бачити її.
— Чому ти її не прочитав? Карл знає, які книги можуть допомогти!
— Це була дитяча книжка. Я ніколи не читав їх, навіть у дитинстві, — він притулив руку до дверей. Але потім я побачив, як ти збираєш книги, які я викинув з вікна. Я мав на це повне право, не зрозумій неправильно, ти брехала мені тижнями. Робити домашні завдання? Та де там! Ти ходила з продавцем книг. Навіть попри те, що я тобі суворо заборонив. Утім, зараз мова не про те. Я побачив, наскільки важливі для тебе ці книги, і мені стало шкода, що я їх викинув.
— Так тобі й треба!
Він посміхнувся.
— Щоб стати знову ближчим до тебе, якось загладити свою провину, я прочитав книгу від твого Карла. Спершу всього декілька сторінок. Я був занадто змучений, коли ти нарешті почистила зуби й лягла спати. Але в якийсь момент я втягнувся. Книга називається «Роня, дочка розбійника», і якоюсь мірою вона про тебе. А ще про дурного батька. Тобто не про мене.
— Ще б пак!
Батько Шаші зрозумів, що ця історія про дівчинку, яка мала піти власним шляхом. І якій все одно потрібен був батько, ватажок розбійників. Книга була також про хлопчика на ім'я Бірк, який закохався в дівчинку. Саймон мав би зрозуміти це. До батька Роні, Маттіса, йому було б байдуже.
— Ти можеш знову ходити до свого Книгоходця, — сказав він, — але тільки за умови, що ми робитимемо щось разом. Не важливо, що саме, що захочеш. Тільки не читати — варто ж бо й міру знати. Що ти на це скажеш?
Шаша нічого не сказала. Чи був це слушний момент, щоб розповісти йому правду про те, чим вона сьогодні займалася? Зрештою, двері були замкнені, і він не міг увійти. Крім того, вона, звісно, могла скористатися нагодою, щоб поговорити про збільшення кількості її кишенькових грошей.
Але Карл був важливішим. Значно, значно важливішим.
— Ти розповів мені, що утнув дурницю, і я була дуже доброю, чи не так? Поставилась з розумінням і не образилась.
— До чого ти це?
— Так чи ні?
— Так, авжеж, але...
— Добре, запам'ятай собі це! — Шаша підвелася у своїй кімнаті й стала навшпиньки. — Я не бачила Карла на площі вже декілька днів. А минулої ночі мені наснився дуже дивний сон. Не дивний у сенсі кумедний, а радше страшний, і я злякалася. Мені приснилося, що Карл читає, а всі прочитані ним слова зникають. І сторінки стають порожніми, білісінькими. Одну книгу, особливу, він читати не хотів, тому що тоді всі слова в ній зникли б назавжди. Але хтось змусив його це зробити. Учора я ще пам'ятала, хто це був, а сьогодні вже ні, але це не важливо. Так чи інакше, слова знову зникали, і він теж зник. Тому що це була книга про нього. Тому мені довелося піти шукати його!