— Через це ти сьогодні так пізно повернулася зі школи?
— Карл більше не працює в книжковій крамниці, і це твоя провина. Начальниця вигнала його після того, як ти приходив.
Запала довга пауза.
— Мені... мені справді дуже шкода.
Так і було. Хоча саме цього він у той момент і хотів. Часом здійснене бажання стає справжнім прокляттям.
— Ти маєш усе виправити! Неодмінно!
— Гадаєш, власниця книжкової крамниці візьме його назад, якщо я їй усе поясню?
— Я дуже боюсь за Карла! У книгарні я дізналася його адресу, але він не відчинив двері.
— Може, його не було вдома? Пішов на закупи абощо.
— Не думаю, — вона похитала головою. — Мені здається, щось не так, тату. Я дуже хвилююся. Ти допоможеш мені?
— За однієї умови.
— За якої? Тільки не кажи дурниць!
— За умови, що ти вийдеш зі своєї кімнати. Тоді ми негайно вирушимо в дорогу.
Навіть з ванної Карл не міг не почути, як у двері гупав батько Шаші. Як і сусіди, які визирали зі своїх квартир, немов зозулі з годинника. Карл чув, як голосно вони скаржилися, як дедалі гучніше обурювалися. З кожною канонадою лайки, він почувався все слабшим. Йому лише хотілося, щоб цей гамір стих. Урешті-решт, у нього не залишилося вибору, окрім як відчинити двері й прийняти листи.
— Іду! — закричав він, щоб гуркіт нарешті припинився. — Дайте мені всього кілька хвилин.
Карл одягнувся як слід і причесав волосся. На гоління часу не залишалося, але все ж вигляд він мав презентабельний. Якщо вже й отримувати нагадування, то принаймні пристойно вдягнувшись. Він також начепив фальшиву посмішку, що належала Еффі, але їй більше вона не потрібна.
Надійно вчепившись однією рукою за мотузку для прання, іншою він відчинив двері.
— Маєш жахливий вигляд! — Шаша боязко підійшла і ніжно провела долонею по його щоці. — Ти захворів?
Карл побачив її батька і ступив крок назад.
— Залиште мене в спокої.
— А що з твоєю ногою? І рука не згинається, чи мені здалося? — вона хотіла доторкнутися до руки, але Карл відсмикнув її, даючи зрозуміти, що повністю витягнути її не може.
— Просто йдіть. Я більше не хочу нікого бачити.
Батько Шаші провів кінчиком язика по пересохлих губах. Йому не дуже добре давалося те, що чекало на нього попереду. Йому завжди казали, що це його слабка сторона.
— Мені... дуже шкода, що я вас штовхнув. Я хотів би щиро попросити вибачення. Я винен, що ви тепер?..
Карл грюкнув дверима.
Його більше не існувало. А ті, кого більше не існує, не можуть спілкуватися з іншими. Цілими днями він чекав на людську душу, яка ним, Карлом Колльгоффом, людиною, зацікавиться. Тепер уже його не цікавили інші люди.
Тієї ночі Шаша не спала, тому що вигадувала план. Вона спакувала свій дитячий набір детектива. То були дитячі забавки, тепер же все було серйозно! Після того як Карл зачинив перед ними двері, вони з батьком відвідали всіх його покупців, щоб поговорити з ними. Книгоходця потрібно було витягнути знову на вулицю, і щоб це зробити, знадобилося б ціле місто. Шаша записала історію про те, як усе має відбутися. Вона списала всі чисті сторінки свого альбома для друзів. Викреслювала, виправляла, позначала зірочкою місця, де щось додавала. На це пішли години. Починалося все з того, що Карл відчинив двері.
Карл таки відчинив двері. У домофоні всі голоси починали звучати, як серед арктичної хуртовини.
— Доставка книг для Колльгоффа, — сказала Шаша, — з книжкової крамниці «Біля міської брами».
Вона сильно понизила голос, водночас бурмочучи та покашлюючи. Коли вона підійшла до дверей його квартири, у горлі все ще дерло. Шаша уявляла собі, що двері будуть прочинені на шпарину, тому їй потрібно буде прошмигнути всередину.
Шаша засміялася від радості, коли її план спрацював. Карл давно не чув сміху, а такого гарного й поготів.
— Привіт, Книгоходцю! — сказала вона, допитливо зазираючи до однієї з кімнат. — У тебе зовсім не залишилось книг!
Вона побігла до наступної кімнати, де теж більше не виявилось книг, лише каркас ліжка, що взявся іржею, без матраца.
— Де вони всі?
Він показав на свою голову та серце.
— Тут і ось тут.
— Ти зрозумів, про що я!