Карл знав, що то була за книга. Він волів би, щоб Андреа Креммен про неї не чула.
— Я принесу її вам, — Карл не став казати «із задоволенням принесу», бо ніякого задоволення не відчував.
— Чи можете ви мені ще щось порекомендувати?
— Є зовсім новий кримінальний роман, дія відбувається в нашому місті. Сам я ще не читав, але думаю, що він має бути вельми кумедним.
Андреа Креммен махнула рукою.
— Ви вважаєте, мені сподобалась би ця книга?
Карл поклав собі за мету не брехати. Щойно людина впускає у свій світ брехню, її вже не спіймати.
— Ні.
— Мені теж так здається.
— Але вона може вас розсмішити. Сподіваюся, мої слова не видадуться вам занадто безцеремонними. Знаєте, Чарлі Чаплін одного разу сказав, що кожен день без сміху — день, прожитий даремно. А в нас і без того занадто мало днів у житті, аби марно витрачати їх.
Ніколи раніше він не говорив їй нічого подібного. Можливо, того дня її печаль здалася йому глибшою, ніж зазвичай? Цього Карл не знав. Іноді його вуста говорили те, про що голова й не здогадувалася.
Андреа Креммен більше не посміхалася, натомість її нижня губа злегка затремтіла.
— Щойно ви врятували мій день. Дякую вам!
Промовивши це, вона швидко зачинила двері.
Для Карла це була не Андреа. Двері перед ним зачинила Еффі Бріст — печальна й так рано видана заміж. Її доля була такою ж трагічною, як і долі багатьох жінок, про яких читала Андреа Креммен. Карлу хотілося зробити для неї щось більше, аніж просто приносити книги, які лише доводили, що інші теж страждають, але не пояснювали, як покласти край цим стражданням.
Андреа Креммен стримувала сльози за дверима. Як би вона хотіла розповісти йому про те, що сталося сьогодні. Але тоді їй довелося б знову пережити те, чого вона зовсім не хотіла. Тремтливими руками вона розпакувала упаковку й одразу ж у коридорі почала читати.
На першій сторінці оповіді хтось наклав на себе руки.
Зробивши декілька кроків, Карл почув тихе шарудіння. Він подивився вниз. На нього, задерши мордочку, дивився худий трилапий кіт. Його шерсть була кудлата, а вуха пошарпані внаслідок незліченних бійок. Карл не знав, кіт це чи кішка. Не знав також, де дім тварини та чи взагалі в неї був дім. Зате він знав, що вони — хороші друзі. У когось був домашній улюбленець, а в нього — прогулянковий улюбленець.
— Здоров був, Пес, — привітався він, усміхнувшись.
Він дав котові таке ім'я, бо саме так той і поводився — по-собачому. Ходив коло ноги, до всього принюхувався й мітив свою територію. Пес не нявкав, Пес гарчав. Коли Карл відвідував своїх клієнтів, Пес не сидів, а лежав. Він міг лежати завжди й де завгодно, навіть на найвужчих перилах.
Пес потерся об Кардову штанину й побіг уперед, нетерпляче озираючись. Кмітлива тварина, здавалося, знала напевне, що з третьою книжкою буде і їжа. За чотири квартали, коло фонтана Елізенбруннен, жила одна старенька дама. На противагу Еффі Бріст, вона завжди була життєрадісна й строкато вдягалась. Жінка частенько надягала дві різні шкарпетки або різне взуття, або ж одна лямка її комбінезона звисала через плече. У її квартирі все громадилося горами, між якими пролягали вузькі долини та яри. Старенька нагадувала Кардові героїню дитячої книжки — чудернацьку дівчинку, якій удалося зробити світ таким, яким він їй подобався. От тільки літня дівчинка ніколи не виходила за межі свого світу. Її лякало відкрите небо.
Це сталося трохи більше семи років тому, одного чудового літнього дня, який вона провела зі своїм чоловіком у саду, у тіні волоського горіха. Почалася гроза. Вона насувалася з дощем і бурею, з усією страшною руйнівною силою. Уже в будинку вони помітили, що з недбалості залишили надворі сміттєві баки — а їхні сусіди неодмінно на це поскаржилися б. Отож її чоловік вийшов на вулицю у шторм, хоча вона й намагалася його зупинити.
— Це швидко, — казав він, — не встигнеш й оком змигнути, як я повернуся.
Та й що б могло статися? Черепиця з їхнього власного даху відірвалася, а вітер перетворив її на снаряд, дати відсіч якому його голова не змогла.
Відтоді їй стало зовсім байдуже, що подумають сусіди, і вона більше ніколи не виходила на вулицю.
Відчиняючи двері, жінка ніколи не казала: «Добридень, пане Колльгоффе», «Здрастуйте» або ж «Рада вас бачити». Вона казала: «Пишномовний», «Торговець уживаними автомобілями» або «Пробачте». Цього разу, коли він подзвонив у двері, вона відчинила з широкою усмішкою на обличчі й кинула: «Саможабізнання».
Тепер Карл мав без зволікань знайти правдиве визначення цього слова.