Жінки, з якою міг би завести дітей, він так і не зустрів, але квартиру вирішив не змінювати. За всі ці десятиліття орендну плату жодного разу не підвищили. Мабуть, тому, що про неї просто забули.
Тут Карл мешкав зі своєю паперовою сім'єю, яку він старанно захищав від пилу та світла матовими вітринами. Книги постійно вимагали, щоб їх читали. Так, як коштовні прикраси мріють, щоб їх надягли, розкриваючи всю їхню красу. Або краще, як тварина хоче відчути любов і турботу через ласку й пестощі. Іноді Карлу здавалося, ніби слова в книжках складаються не з літер, а з його власних клітин. Насправді ж за всі ці роки він перечитав їх стільки разів, що ті просто в'їлися в його мозок.
Карл розумів людей, які збирали книги, як дехто збирає марки. Деякі полюбляли милуватися палітурками книжок й відчувати, що в книгах жили люди, з якими їх поєднували спільні долі. Деякі оточували себе книгами, ніби мешкали в одній квартирі з хорошими друзями.
Він повісив свою зелену куртку на гачок за дверима, поруч з нею — рюкзак і поправив їх. Потім пішов на маленьку кухню, щоб на столі з декоративного пластику намазати скибку чорного хліба маслом, посипати його сіллю, випити склянку розсолу з квашеної капусти, а потім з'їсти зелене яблуко, розрізане на четвертинки.
Квартира свого часу продавалася як «квартира з балконом». Насправді ж «балконом» була чавунна балюстрада одразу перед скляними двостулковими дверима. Поруч з ними стояло вольтерівське крісло, на якому лежала книга з касовим чеком замість закладки. З цього місця можна було спостерігати за старим містом, чим Карл саме й займався. Йому кортіло побачити, чи ходять там його покупці або чи не стрибає Пес з даху на дах, хоча той ніколи так не робив. Карл завжди читав рівно до десятої, опісля вмивався й лягав спати. Він натягував на себе ковдру, знаючи, що завтра зможе знову принести нові цілковито особливі книги своїм цілковито особливим покупцям.
Розділ 2 НЕЗНАЙОМЕЦЬ
Прокинувшись уранці, Карл відчув себе книгою, що втратила кілька сторінок. Останніми місяцями це відчуття тільки посилювалося, і йому здавалося, що під палітуркою його життя залишилося зовсім мало аркушів.
Він готував собі каву на кухні. Його пальцям стало так тепло, ніби в порцеляновій чашці хтось розтопив крихітну грубку. Разом з цим теплом його наповнювало маленьке щастя, яке поступово розливалося по тілу ніжною хвилею. Саме тому він тримав удома лише чашки з тонкої порцеляни, навіть попри те, що ті були дорожчі й крихкіші. Бо ж через товсті стінки мало що можна відчути.
День проносився, наче груба, чорно-біла плівка, на якій ледве розгледиш, що відбувається. Лише коли о пів на сьому дзвіночок над вхідними дверима книгарні привітав Карла Колльгоффа, у його життя почали повертатися барви.
Сабіна Ґрубер умостилася за прилавком. Вона навмисне стояла так, щоб жодному покупцеві не вдалося побачити газетну статтю в золотій рамці, що висіла на стіні за її спиною. Стаття з фотографією на пів сторінки повідомляла про незвичайний спосіб Карла доставляти книги. Про це навіть розповіли по телевізору. Після цієї передачі чимало людей стали замовляти книги, які їм мали принести просто під двері. Та незабаром чарівність новизни розвіялася, і покупці усвідомили, що вони все-таки більше телеглядачі, аніж читачі.
Сьогодні в коробці Карла лежали дві книжки. У них було геть мало сторінок, але коли він накинув рюкзак на плечі, вони видалися важкими. Леон умостився на килимі неподалік стійки з непротертими листівками, утупившись у свій телефон, мов зачарований. Футбольна книга Ніка Горнбі досі лежала на столі. Слова автора було непросто почути, коли до себе безліччю голосів вабила всесвітня мережа.
— Знову патрулювати? — спитав Леон, не відриваючи очей від дисплея.
— Я ж не поліцейський, — відповів Карл. — Я ношу книги. З кримінального маю хіба що детективи.
— Хіба це не нудно?
Леон знову не підвів очей. У Карла склалося враження, що йому цілковито байдуже на відповідь. Але раз його запитували, він відповідав. І відповідав чесно й настільки вичерпно, наскільки це було доречно.
— Я — як стрілка годинника. Можна припустити, що їй сумно раз у раз долати один і той самий шлях і завжди повертатися на початок. Але насправді все зовсім навпаки: стрілка насолоджується впевненістю у виборі шляху й мети, упевненістю в тому, що її шлях не може бути помилковим, завжди буде точним і принесе користь, — Карл поглянув на Леона, але той так і не підвів очей.